ПРОВОКАЦІЯ ЗЛОЧИНУ ЯК МЕЖА ДОПУСТИМОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ: ПРАВОВІ ТА ПРАКСЕОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ

Анотація

Вступ. Забезпечення ефективної протидії злочинності неможливе без використання сучасних механізмів виявлення, припинення та документування кримінальних правопорушень. Особливого значення у цьому контексті набувають негласні форми діяльності правоохоронних органів, які дозволяють отримувати доказову інформацію, зокрема, щодо латентних злочинів, вчинення яких характеризується високим рівнем конспірації.

Водночас розширення практики застосування негласних слідчих (розшукових) дій та інших оперативно-розшукових заходів актуалізує питання дотримання меж допустимого втручання держави у сферу прав і свобод людини. Однією з найбільш складних проблем у цій сфері залишається провокація кримінального правопорушення, оскільки її встановлення безпосередньо пов’язане з оцінкою законності способів отримання доказів, дотриманням принципу справедливого судового розгляду та визначенням допустимих меж діяльності правоохоронних органів під час документування злочинної діяльності. За таких умов дослідження правових та праксеологічних аспектів провокації набуває не лише наукового, а й вагомого практичного значення для подальшого розвитку кримінального процесуального законодавства та правозастосовної практики.

Метою статті є комплексний аналіз правової природи провокації кримінального правопорушення, дослідження критеріїв її відмежування від допустимих форм правоохоронної діяльності з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, визначення процесуальних наслідків встановлення факту провокації, а також обґрунтування напрямів удосконалення кримінального процесуального законодавства та правозастосовної практики у відповідній сфері.

Матеріали і методи. Нормативну основу дослідження становлять положення кримінального процесуального законодавства України, що регулюють проведення негласних слідчих (розшукових) дій та оперативно-розшукової діяльності. Емпіричну основу складають рішення Європейського суду з прав людини та практика Касаційного кримінального суду Верховного Суду щодо оцінки доводів про провокацію і допустимості доказів, отриманих під час негласної діяльності.

У дослідженні використано комплекс загальнонаукових і спеціально-юридичних методів. За допомогою діалектичного методу розкрито правову природу провокації та закономірності її розвитку. Формально-юридичний метод застосовано для аналізу нормативного регулювання та виявлення його недоліків. Системно-структурний метод використано для визначення місця інституту провокації у механізмі доказування та системі гарантій права на справедливий суд. Порівняльно-правовий метод дозволив зіставити положення національного законодавства зі стандартами Європейського суду з прав людини. Метод узагальнення використано для формулювання пропозицій щодо вдосконалення законодавства та правозастосовної практики.

Результати. У статті розкрито зміст провокації як правового явища, визначено її основні ознаки та критерії відмежування від правомірної діяльності правоохоронних органів під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій та інших форм документування кримінальних правопорушень. Досліджено підходи Європейського суду з прав людини до встановлення матеріального і процесуального аспектів провокації та особливості їх застосування у практиці національних судів. Проаналізовано порядок перевірки доводів про провокацію, критерії оцінки допустимості отриманих доказів і процесуальні наслідки встановлення факту провокації у кримінальному провадженні.

Перспективи подальших досліджень. Обґрунтовано необхідність подальшого розвитку доктринальних підходів до розуміння провокації з урахуванням сучасних тенденцій розвитку кримінального процесуального права. Перспективним напрямом є дослідження не лише активного підбурювання, а й більш складних форм впливу правоохоронних органів на формування кримінально-протиправної поведінки особи. Подальшого наукового опрацювання також потребують питання нормативного закріплення критеріїв провокації, удосконалення судового контролю за проведенням негласних слідчих (розшукових) дій та подальшої імплементації стандартів Європейського суду з прав людини у національне кримінальне процесуальне законодавство і правозастосовну практику.