МЕХАНІЗМИ АДВОКАЦІЇ У ЗАХИСТІ ПОСТРАЖДАЛИХ ВІД ВІЙНИ

Анотація

Вступ. Повномасштабна війна проти України помітно змінила саму форму взаємодії між державою, місцевим самоврядуванням, громадським сектором і людьми, які зазнали шкоди від бойових дій, окупації, переміщення чи втрати майна. У публічному управлінні одночасно перетинаються різні статуси й потреби: ВПО, ветерани і ветеранки, члени їхніх родин, особи з інвалідністю, люди без документів або житла, сім’ї зниклих безвісти, мешканці деокупованих та прифронтових громад. У такій ситуації адвокація вже не може сприйматися лише як інформаційна кампанія, публічне звернення або тиск на посадову особу. Вона працює як управлінський місток: допомагає перевести життєву проблему конкретної людини у мову процедури, компетенції, рішення, бюджету й міжвідомчої дії.

Мета. Мета статті полягає в теоретичному обґрунтуванні механізмів адвокації у захисті прав постраждалих від військових конфліктів у системі публічного управління України, а також у визначенні суб’єктів адвокаційного впливу, інструментів впливу на управлінські рішення, типових вузлів міжвідомчої неузгодженості та ролі громадянського суспільства у захисті прав ВПО, ветеранів, осіб з інвалідністю й інших постраждалих груп.

Матеріали і методи. Матеріалами дослідження є акти законодавства України щодо прав ВПО, ветеранів, осіб з інвалідністю, соціальних послуг, адміністративної процедури та публічних консультацій; праці українських науковців з питань адвокації, громадянського суспільства, місцевого самоврядування та публічної політики; аналітичні матеріали українських громадських, правозахисних і міжнародних організацій. Використано методи теоретичного узагальнення, порівняльного аналізу, систематизації, правового аналізу, проблемно-орієнтованого моделювання та логічного узагальнення.

Результати. Запропоновано авторське бачення адвокації у сфері захисту постраждалих від війни як доказового, цілеспрямованого і процедурно зорієнтованого впливу на публічні рішення. Такий вплив поєднує правову допомогу, моніторинг адміністративної практики, роботу з кейсами, комунікацію, коаліційні дії, участь у консультаціях, стратегічні звернення та зміну управлінських алгоритмів. Виокремлено чотири рівні адвокації: індивідуальний, груповий, інституційний і політико-нормативний. Обґрунтовано, що головною слабкою ланкою часто є не брак правових гарантій сам по собі, а розрив між нормою, даними, компетенцією органу, ресурсами громади та реальною доступністю послуги.
Перспективи. Подальші дослідження доцільно спрямувати на формування індикаторів ефективності адвокаційних кампаній у публічному управлінні, аналіз цифрових інструментів адвокації, оцінку участі рад ВПО, ветеранських організацій і правозахисних коаліцій у політиці відновлення та порівняння українських і європейських практик кризового врядування.