Публічне адміністрування та національна безпека

УПРАВЛІНСЬКІ ІНСТРУМЕНТИ ТА ПРІОРИТЕТИ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ КОСТОПІЛЬСЬКОЇ МІСЬКОЇ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ

2026-05-25T19:50:57+03:00

Вступ. Економічний розвиток територіальних громад в умовах децентралізації та воєнного стану набуває особливого значення, оскільки саме на місцевому рівні формуються передумови фінансової стійкості, підтримки підприємництва, ефективного використання ресурсів і забезпечення соціально-економічної стабільності. Костопільська міська територіальна громада має сформовану адміністративну, бюджетну, стратегічну та програмну основу розвитку, однак потребує посилення інструментів регулювання економічного зростання, зокрема у частині зміцнення власної дохідної бази, активізації підприємницької діяльності, залучення інвестицій і підвищення ефективності використання майнового та земельного потенціалу.

Мета. Метою дослідження є обґрунтування напрямів удосконалення регулювання економічного розвитку Костопільської міської територіальної громади на основі узагальнення наукових підходів до місцевого економічного розвитку, аналізу стратегічних і програмних документів громади, оцінки структури її бюджетних доходів і видатків, а також визначення практичних управлінських інструментів підвищення фінансової спроможності та результативності місцевої економічної політики.

Матеріали і методи. Матеріалами дослідження є нормативно-правові акти у сфері регіональної політики та функціонування територіальних громад, праці вітчизняних науковців щодо місцевого економічного розвитку, фінансової спроможності громад і муніципального управління, матеріали міжнародних організацій з питань відновлення українських муніципалітетів, а також офіційні бюджетні, стратегічні, програмні та довідкові матеріали Костопільської міської територіальної громади. У процесі дослідження використано методи теоретичного узагальнення, групування, аналізу і синтезу, порівняльного аналізу, SWOT-аналізу та логічного узагальнення результатів.

Результати. У статті охарактеризовано передумови економічного розвитку Костопільської міської територіальної громади, проаналізовано її стратегічні та програмні документи, динаміку доходів і видатків бюджету, а також структуру бюджетних надходжень і витрат. Встановлено, що фінансова база громади значною мірою формується за рахунок податкових надходжень, насамперед податку на доходи фізичних осіб, водночас суттєвою залишається частка офіційних трансфертів. Видаткова структура бюджету свідчить про переважання соціальної спрямованості, що забезпечує базові потреби населення, але обмежує можливості активнішого фінансування інфраструктурних, інвестиційних і підприємницьких напрямів. На основі SWOT-аналізу визначено сильні й слабкі сторони, можливості та загрози розвитку громади, а також запропоновано напрями удосконалення регулювання економічного розвитку.

Перспективи. У подальших наукових дослідженнях доцільно зосередити увагу на оцінці ефективності окремих інструментів місцевого економічного розвитку Костопільської громади, зокрема адміністрування місцевих податків, використання комунального майна й земельних ресурсів, підтримки підприємництва, залучення грантового та міжнародного фінансування. Це дасть змогу сформувати більш дієву систему моніторингу й регулювання економічного розвитку громади.

ЕВОЛЮЦІЯ ПІДХОДІВ ДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОСТУПУ ДО ПУБЛІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ В ТЕОРІЇ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ

2026-05-25T19:20:12+03:00

Вступ. Розвиток теорії публічного управління в умовах демократизації та цифрової трансформації супроводжується суттєвим переосмисленням ролі доступу до публічної інформації як базового інструменту забезпечення прозорості, підзвітності та довіри до органів влади. Еволюція підходів до доступу до інформації відображає перехід від закритої бюрократичної моделі управління до відкритих, цифрово орієнтованих і людиноцентричних систем врядування. Водночас сучасні трансформаційні процеси, зумовлені цифровими інноваціями та безпековими ризиками, формують нові вимоги до регулювання інформаційних потоків і механізмів їх публічного доступу.

Мета. Метою дослідження є систематизація еволюційних змін у підходах до доступу до публічної інформації та обґрунтування його сучасного розуміння як багатовимірного інструменту публічного управління, що інтегрує правові, інституційні, цифрові та соціальні компоненти.

Матеріали і методи. Методологічну основу дослідження становить поєднання системного, порівняльного, ретроспективного та контент-аналізу. Використано наукові праці українських і зарубіжних дослідників, нормативно-правові акти у сфері доступу до публічної інформації, відкритих даних та цифрового врядування, а також аналітичні матеріали міжнародних організацій. Це дозволило виявити ключові етапи трансформації підходів до відкритості влади та їх інституційне закріплення.

Результати. Встановлено, що еволюція підходів до доступу до публічної інформації відбувалася у чотири взаємопов’язані етапи: адміністративно-правовий (формалізація права доступу), етап належного врядування (інституціоналізація прозорості), цифрово-трансформаційний (впровадження відкритих даних і електронних сервісів) та ціннісно-орієнтований (формування публічної цінності та довіри). Обґрунтовано концептуальну рамку багаторівневого забезпечення доступу до публічної інформації, яка включає нормативний, організаційний, технологічний і соціальний рівні. Доведено, що ефективність доступу до інформації залежить не лише від правових гарантій, а й від якості цифрової інфраструктури, інституційної спроможності та рівня суспільної довіри. Виявлено, що надмірна або неструктурована відкритість може знижувати ефективність комунікації між владою та громадянами.

Перспективи. Подальші дослідження доцільно спрямувати на розроблення інтегрованих моделей забезпечення доступу до публічної інформації в умовах цифрової нерівності, кіберзагроз та воєнних викликів, а також на посилення ролі відкритих даних у формуванні публічної цінності та довіри до інститутів влади.

ВПЛИВ ГЕНДЕРНИХ АСПЕКТІВ ЛІДЕРСТВА У ПУБЛІЧНОМУ СЕКТОРІ НА ЕФЕКТИВНІСТЬ УПРАВЛІННЯ

2026-05-25T19:13:14+03:00

Вступ. У статті досліджено гендерні аспекти лідерства як інституційний чинник ефективності публічного управління, акцентуючи увагу на тому, що формальна присутність жінок у системі державної служби не трансформується автоматично у рівний доступ до стратегічних управлінських позицій, що формує асиметрії у процесах прийняття рішень.

Метою дослідження є виявлення механізмів впливу гендерних аспектів лідерства у державних органах та органах місцевого самоврядування на ефективність управління, а також обґрунтування умов, за яких цей вплив набуває прикладного значення.

Матеріали і методи. Методологічну основу становлять системний і інституційний підходи, методи порівняльного аналізу, узагальнення та інтерпретації емпіричних даних, а також аналіз міжнародних і національних статистичних джерел, кейсів публічного управління і результатів метааналітичних досліджень.

Результати. Обґрунтовано, що визначальним фактором ефективності публічного управління є не рівень формальної гендерної представленості, а конфігурація доступу до управлінського ядра: зафіксовано, що за умов кількісної домінації жінок у державній службі (118 285 із 156 276 осіб у 2024 р.) їхня частка у вищій категорії посад становить лише 30,4 %, що формує інституційну асиметрію впливу . Встановлено, що така диспропорція призводить до звуження аналітичної рамки прийняття рішень, збереження «сліпих зон» у політиці та обмеження адаптивності управлінських систем. Доведено, що позитивний ефект гендерних аспектів лідерства є умовно-детермінованим і проявляється через три ключові канали: ресурсний – підвищення фіскальної спроможності, інституційно-організаційний – зростання здатності до залучення фінансування, доброчеснісний – зниження корупційних ризиків, особливо на початкових етапах зміни управлінських еліт.

Перспективи. Подальші дослідження доцільно спрямувати на розроблення інтегрованих моделей оцінювання впливу гендерно структурованого лідерства на результативність публічного управління, а також на емпіричну верифікацію взаємодії гендерних факторів із якістю бюрократії, цифровізацією та механізмами публічної підзвітності.

ВПРОВАДЖЕННЯ ЦИФРОВИХ РІШЕНЬ У СИСТЕМІ СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ

2026-05-25T19:40:47+03:00

Вступ. У сучасних умовах прискореної цифровізації економіки та зростання турбулентності зовнішнього середовища відбувається трансформація підходів до стратегічного управління підприємством – від статичних моделей до динамічних, даних-орієнтованих систем. Водночас практичне впровадження цифрових рішень залишається фрагментарним, що зумовлює розрив між технологічним потенціалом і управлінськими результатами та актуалізує необхідність формування цілісних підходів до їх інтеграції у стратегічне управління.

Мета. Метою дослідження є обґрунтування теоретико-методичних засад та формування практичних підходів до інтеграції цифрових рішень у систему стратегічного управління підприємством з урахуванням вимог динамічного цифрового середовища.

Матеріали і методи. Матеріалами дослідження слугували нормативно-правові джерела, а також наукові праці вітчизняних і зарубіжних дослідників у сфері цифровізації управління та стратегічного менеджменту. У процесі дослідження використано методи теоретичного узагальнення, аналізу і синтезу, формалізації та логічного узагальнення результатів.

Результати. У статті розкрито сутність цифрових рішень як чинника трансформації стратегічного управління та обґрунтовано їх роль у формуванні безперервного аналітичного контуру прийняття рішень. Визначено механізми забезпечення адаптивності та обґрунтованості стратегічних рішень на основі інтеграції даних і аналітики. Систематизовано методичні підходи до інтеграції цифрових інструментів з урахуванням взаємозв’язку управлінських процесів та інформаційних потоків. Виявлено ключові організаційні, технологічні та компетентнісні проблеми, що стримують ефективність цифрової трансформації. Запропоновано практичні рекомендації та алгоритм впровадження цифрових рішень, спрямовані на підвищення стратегічної гнучкості та конкурентоспроможності підприємства.

Перспективи. Подальші дослідження доцільно спрямувати на розробку методів оцінювання ефективності цифрових рішень у стратегічному управлінні, поглиблення моделей використання ШІ у стратегічному плануванні та дослідження трансформації бізнес-моделей у межах цифрових екосистем.

ЄВРОПЕЙСЬКІ ПРАКТИКИ РОЗВИТКУ ЛІДЕРСЬКОГО ПОТЕНЦІАЛУ КЕРІВНИКІВ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ В УМОВАХ СУСПІЛЬНИХ ЗМІН

2026-05-26T12:34:47+03:00

Вступ. У сучасних умовах трансформації державного управління в країнах Європи особливої ваги набуває питання формування ефективного лідерства в публічному секторі. Посилення соціальних, економічних і технологічних викликів, зокрема цифровізації, глобалізації, демографічних змін та зростання суспільних очікувань щодо якості публічних послуг, зумовлює необхідність глибокого переосмислення традиційних підходів до розвитку управлінських кадрів. У цих умовах особливого значення набуває не лише професійна підготовка державних службовців, а й цілеспрямований розвиток їхнього лідерського потенціалу, здатності до стратегічного мислення, інноваційності та ефективного управління змінами. Європейські держави все активніше переходять до моделей публічного управління, які базуються на компетентнісному підході, безперервному професійному розвитку та інтеграції сучасних освітніх і управлінських практик. Відповідно, формування ефективного лідерства в публічному секторі розглядається як ключовий чинник підвищення результативності державного управління, зміцнення інституційної спроможності та забезпечення стійкого розвитку суспільства в умовах постійних змін.

Мета. Метою статті є узагальнення та аналіз європейських практик розвитку лідерського потенціалу керівників публічного управління в умовах суспільних трансформацій, а також визначення можливостей їх адаптації та впровадження в національну систему публічного управління.

Матеріали і методи. Матеріалами дослідження є: 1) нормативно-правові акти Європейського Союзу та України у сфері публічної служби, професійного розвитку державних службовців і реформування системи державного управління; 2) наукові праці вітчизняних та зарубіжних авторів, присвячені проблематиці лідерства в публічному управлінні, розвитку управлінських компетентностей, цифрової трансформації державного сектору та впровадження європейських практик професійного розвитку керівників.

В процесі здійснення дослідження було використано такі наукові методи: теоретичного узагальнення та систематизації (для визначення сутності лідерського потенціалу керівників публічного управління та узагальнення європейських підходів до його розвитку); порівняльного аналізу (для зіставлення практик Великої Британії, Німеччини, Фінляндії та Нідерландів у сфері розвитку управлінського лідерства); структурно-логічного аналізу (для виокремлення ключових моделей лідерського розвитку, включаючи компетентнісний підхід, безперервне професійне навчання, коучинг і менторство); системного підходу (для дослідження взаємозв’язку між формальною освітою, практичним досвідом та інституційною підтримкою розвитку керівників); а також логічного узагальнення результатів (для формулювання висновків і визначення перспектив імплементації європейських практик у систему публічного управління України).

Результати. У статті проаналізовано ключові моделі лідерського розвитку, що застосовуються в країнах Європейського Союзу, включаючи компетентнісний підхід, системи безперервного професійного навчання, коучинг та менторські програми, а також інституційні механізми підтримки лідерства в державному секторі. Окремо розглянуто роль спеціалізованих освітніх і тренінгових інституцій, які забезпечують системний характер підготовки керівників публічного управління. Особливу увагу приділено практикам Великої Британії, Німеччини, Фінляндії та Нідерландів як таким, що демонструють ефективне поєднання стратегічного управління людськими ресурсами, інноваційних освітніх технологій та культури безперервного розвитку лідерських компетентностей. Визначено, що провідними чинниками розвитку лідерського потенціалу є орієнтація на результативність публічної служби, цифрова компетентність, здатність до міжсекторальної взаємодії, стратегічне мислення та адаптивність до змін. Доведено, що європейські моделі лідерського розвитку базуються на інтеграції формальної освіти, практичного досвіду та інституційної підтримки професійного зростання. Узагальнення європейського досвіду дозволило виокремити перспективні напрями імплементації відповідних практик у системі публічного управління України, зокрема щодо посилення ролі безперервного навчання, розвитку лідерських компетентностей нового типу та впровадження сучасних інструментів оцінювання управлінського потенціалу.

Перспективи. У подальших наукових дослідженнях доцільно зосередити увагу на поглибленому вивченні механізмів імплементації європейських практик розвитку лідерського потенціалу керівників у систему публічного управління України, зокрема щодо вдосконалення системи безперервного професійного навчання державних службовців, розвитку сучасних лідерських компетентностей та впровадження інноваційних підходів до оцінювання управлінського потенціалу. Окремого дослідження потребують питання адаптації цифрових інструментів навчання, коучингових та менторських моделей розвитку керівників, а також інституційного забезпечення їх професійного зростання, як результат це дозволить удосконалити науково-методичні підходи до формування ефективного управлінського лідерства та підвищити результативність функціонування системи публічного управління в умовах сучасних суспільних трансформацій.

ПУБЛІЧНО-УПРАВЛІНСЬКИЙ АСПЕКТ КРИПТОВАЛЮТИ В ЕЛЕКТРОННОМУ ДЕКЛАРУВАННІ

2026-05-26T12:40:19+03:00

Вступ. Електронне декларування в Україні є не лише формою подання відомостей про майновий стан посадових осіб, а й інструментом публічного фінансового контролю, спрямованим на перевірку доброчесності публічної служби. Поширення криптовалютних активів у деклараціях ускладнює цю контрольну функцію, оскільки такі активи мають цифрову природу, високу волатильність і не завжди підтверджуються традиційними документальними або реєстраційними доказами. У цьому контексті особливої ваги набуває питання реальної належності криптовалюти декларанту, можливості підтвердити контроль над гаманцем, дату набуття, кількість активу, його вартість і джерела походження коштів.

Мета. Метою статті є дослідження декларування криптовалютних активів як елементу публічного фінансового контролю в Україні та визначення процедурних, доказових і управлінських проблем, що виникають під час перевірки їх наявності, належності, вартості й добросовісності відображення в електронній декларації.

Матеріали та методи. Матеріальну основу дослідження становили нормативно-правові акти України у сфері запобігання корупції та регулювання віртуальних активів, роз’яснення і практичні матеріали НАЗК, міжнародні документи OECD, FATF та ЄС щодо прозорості криптоактивів, а також наукові праці з проблем електронного декларування, ризик-орієнтованої перевірки декларацій і правової природи криптовалют. У процесі дослідження використано формально-юридичний метод для аналізу нормативної бази, системно-структурний метод для розгляду е-декларування як послідовності адміністративних процедур, порівняльний метод для зіставлення українських і міжнародних підходів, а також аналітико-узагальнюючий метод для виокремлення ключових проблем верифікації цифрових активів.

Результати. У статті обґрунтовано, що криптовалюта в електронній декларації не може розглядатися лише як різновид нематеріального активу, оскільки її контрольна значущість визначається не назвою активу, а можливістю його перевірки. Показано, що зростання кількості декларацій із криптоактивами та збільшення сум, зазначених декларантами у Реєстрі декларацій як вартість таких активів, посилюють навантаження на НАЗК і потребують більш чутливих процедур логічного, арифметичного та повного контролю. Доведено, що достатня перевірка криптовалюти має охоплювати вид активу, кількість одиниць, дату набуття, вартість на дату набуття, джерело коштів, ідентифікатор гаманця або біржові документи, а також цифрові докази фактичного контролю. Окремо встановлено, що відсутність таких даних створює ризик перетворення декларації на формальний запис, який не дає змоги відрізнити реальний актив від фіктивного або непідтвердженого твердження декларанта.

Перспективи. Подальші дослідження доцільно спрямувати на розроблення методичних стандартів перевірки криптовалютних активів у деклараціях, уточнення мінімального набору доказів належності й вартості, а також на адаптацію ризик-орієнтованих алгоритмів, блокчейн-аналітики та міжнародного обміну інформацією до потреб українського публічного фінансового контролю.

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВ В УМОВАХ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ БІЗНЕСУ

2026-05-31T22:32:49+03:00

Вступ. У сучасних умовах глобалізації, цифровізації та інноваційної трансформації економіки проблема забезпечення конкурентоспроможності підприємств набуває особливої актуальності. Динамічний розвиток цифрових технологій, посилення міжнародної конкуренції, нестабільність економічного середовища та зміна поведінки споживачів обумовлюють необхідність постійного вдосконалення систем управління підприємствами та впровадження інноваційних моделей ведення бізнесу. Конкурентоспроможність підприємств сьогодні визначається не лише рівнем фінансової стійкості чи якістю продукції, а й здатністю швидко адаптуватися до змін зовнішнього середовища, ефективно використовувати інноваційний потенціал, цифрові технології та сучасні управлінські інструменти. Особливого значення набувають процеси цифрової трансформації, автоматизації бізнес-процесів, розвитку електронної комерції, використання штучного інтелекту, Big Data та хмарних технологій. У сучасній економіці інноваційна діяльність виступає ключовим фактором формування стійких конкурентних переваг, підвищення продуктивності праці, оптимізації витрат та забезпечення довгострокового розвитку підприємств. Водночас для українських підприємств характерними залишаються проблеми недостатнього фінансування інноваційної діяльності, низького рівня цифровізації бізнесу, дефіциту інвестиційних ресурсів і недостатньої державної підтримки інноваційного розвитку, що негативно впливає на їх конкурентні позиції та стримує ефективність функціонування.

Мета. Метою статті є дослідження теоретичних і практичних аспектів забезпечення конкурентоспроможності підприємств в умовах інноваційного розвитку економіки бізнесу, а також обґрунтування напрямів підвищення ефективності їх діяльності на основі інновацій та цифрової трансформації.

Матеріали і методи. Теоретичною та інформаційною основою дослідження стали наукові праці вітчизняних і зарубіжних учених з питань конкурентоспроможності підприємств, інноваційного розвитку, цифрової трансформації економіки, а також аналітичні матеріали міжнародних організацій та практичні дані діяльності сучасних підприємств. У процесі дослідження використано комплекс загальнонаукових і спеціальних методів. Метод аналізу та синтезу застосовано під час дослідження сутності конкурентоспроможності підприємств та визначення основних чинників її забезпечення. Метод систематизації використано для класифікації зовнішніх, внутрішніх та інноваційних чинників конкурентоспроможності підприємств. Порівняльний метод застосовано при аналізі практичних прикладів упровадження інноваційних технологій українськими та міжнародними компаніями. Метод узагальнення використано для формування висновків щодо впливу цифрової трансформації та інновацій на ефективність діяльності підприємств. Графічний метод застосовано для візуалізації системи чинників забезпечення конкурентоспроможності підприємств, а логічний метод — для обґрунтування напрямів підвищення конкурентоспроможності підприємств в умовах інноваційної економіки.

Результати. У статті систематизовано основні зовнішні, внутрішні та інноваційні чинники забезпечення конкурентоспроможності підприємств. Обґрунтовано, що ключову роль у формуванні конкурентних переваг відіграють цифрова трансформація, інвестиції у R&D, використання штучного інтелекту, хмарних технологій та Big Data. Проаналізовано практичні приклади впровадження інноваційних рішень українськими та міжнародними компаніями. Визначено основні проблеми інноваційного розвитку підприємств в Україні, серед яких недостатній рівень фінансування інновацій, дефіцит інвестиційних ресурсів, низький рівень цифровізації та обмежена державна підтримка.

Перспективи. Перспективи подальших досліджень полягають у розробленні ефективних механізмів цифрової трансформації підприємств, удосконаленні системи державної підтримки інноваційної діяльності, розвитку інноваційної інфраструктури та впровадженні сучасних моделей стратегічного управління конкурентоспроможністю підприємств в умовах цифрової економіки.

ФОРМУВАННЯ МАРКЕТИНГОВИХ СТРАТЕГІЙ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ НА РИНКУ ЕКОЛОГІЧНИХ ЗАСОБІВ ЗАХИСТУ РОСЛИН В УМОВАХ ESG-ТРАНСФОРМАЦІЇ

2026-06-06T21:29:40+03:00

Вступ. ESG-трансформації вимагають від сільськогосподарських підприємств формування маркетингових стратегій на ринку екологічних засобів захисту рослин. Мета - формування маркетингових стратегій сільськогосподарських підприємств на ринку екологічних засобів захисту рослин. Результати: досліджено механізм ESG-орієнтованого маркетингу на ринку засобів захисту рослин. Перспективи: оцінювання ефективності ESG-орієнтованих маркетингових стратегій сільськогосподарських підприємств та впливу діджитал технологій на просування eco-friendly сільськогосподарської продукції.

Мета. Дослідження питань формування маркетингових стратегій сільськогосподарських підприємств на ринку екологічних засобів захисту рослин в умовах ESG-трансформацій.

Матеріали і методи. Матеріалами виступають теоретичні постулати економічної та управлінської наук, втілені у наукових здобутках українських та зарубіжних вчених. У статті використовуються методи теоретичного узагальнення, системний підхід, порівняльний метод, структурно-логічний метод.

Результати. Досліджено механізм формування маркетингових стратегій сільськогосподарських підприємств на ринку екологічних засобів захисту рослин в умовах ESG-трансформації. Показано взаємозв’язок між поведінкою виробників засобів захисту рослин, сільськогосподарськими виробниками та кінцевими споживачами, які, перебуваючи під впливом зовнішніх драйверів (Green Deal, євроінтеграції, САП, змін клімату) змінюються у напрямку ESG, сприяючи трансформації всього аграрного сектору.

Перспективи. Оцінювання ефективності ESG-орієнтованих маркетингових стратегій сільськогосподарських підприємств та впливу діджитал технологій на просування eco-friendly сільськогосподарської продукції.

ВНУТРІШНІ КОМУНІКАЦІЇ ЯК ІНСТРУМЕНТ ЗАПОБІГАННЯ ПРОФЕСІЙНОМУ ВИГОРАННЮ ПУБЛІЧНИХ СЛУЖБОВЦІВ

2026-06-07T22:21:24+03:00

Вступ. Повномасштабна війна та запровадження воєнного стану в Україні істотно змінили умови функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування. Публічні службовці опинилися в ситуації постійного психологічного напруження, коли до традиційних професійних обов’язків додалися нові функції, пов’язані з кризовим управлінням, координацією гуманітарної допомоги, підтримкою внутрішньо переміщених осіб, реагуванням на надзвичайні ситуації, організацією евакуації та відновлення критичної інфраструктури. Нестача кадрів, відсутність можливості для повноцінного відпочинку та постійне емоційне навантаження створюють середовище для розвитку професійного вигорання. За таких умов проблема запобігання професійному вигоранню виходить за межі індивідуальної психологічної підтримки та перетворюється на важливе завдання публічного управління.

Мета. Метою статті є дослідження та удосконалення внутрішніх комунікацій в органах публічного управління не лише як інформування, а як інструменту підвищення ефективності команди та подолання професійного вигорання публічних службовців.

Матеріали і методи. Матеріалами дослідження є: 1) аналітичні матеріали органів публічної влади, зокрема НАДС; 2) наукові праці вітчизняних та зарубіжних науковців з проблематики публічного управління та комунікаційного процесу в організації, а також праці з тематики подолання професійного вигорання.

Для досягнення мети дослідження було використано комплекс загальнонаукових та спеціальних методів. Системний підхід та метод структурно-функціонального аналізу застосовано для дослідження внутрішніх комунікацій в органах публічної влади як цілісної системи, що забезпечує інституційну стійкість установи. Соціологічний метод – проведено опитування публічних службовців за допомогою адаптованого інструментарію К. Маслач. Компаративний (порівняльний) аналіз застосовано для співставлення суб’єктивних оцінок респондентів із наявними в установах регламентами комунікації (наявність/відсутність правил «цифрової гігієни», ієрархічність потоків інформації). Метод статистичної обробки даних застосовано для інтерпретації результатів опитування, виявлення закономірностей та формування узагальнених висновків щодо ефективності запропонованих заходів.

Результати. У статті досліджено роль внутрішніх комунікацій як інструменту запобігання професійному вигоранню публічних службовців в умовах підвищених організаційних та психоемоційних навантажень. На основі методики К. Маслач обґрунтовано взаємозв’язок між якістю внутрішньоорганізаційної комунікації та рівнем емоційного виснаження персоналу та його ефективності. Узагальнення результатів досліджень НАДС дало змогу визначити основні чинники професійного вигорання у системі публічної служби, серед яких інформаційне перевантаження, недостатній зворотний зв’язок, комунікаційна ізольованість та емоційна напруга в умовах воєнного стану. Проведено опитування публічних службовців різного рівня управління, що дало змогу сформувати практичні пропозиції для подолання або зменшення виявлених проблем. У результаті дослідження доведено, що ефективні внутрішні комунікації виступають складовою організаційної резильєнтності у публічному управлінні, сприяючи формуванню психологічно безпечного середовища, підвищенню довіри, залученості персоналу та підвищення ефективності публічних службовців. Запропоновано авторський підхід, відповідно до якого професійне вигорання розглядається не лише як індивідуальна проблема працівника, а як індикатор комунікаційних дисфункцій та управлінської культури органу влади. Обґрунтовано доцільність впровадження гнучких комунікаційних практик, wellbeing-підходів і психологічного відновлення у діяльність органів публічної влади.

Перспективи. Подальші наукові пошуки доцільно спрямувати на удосконалення комунікаційної політики у сфері публічного управління, зокрема приверненням уваги до формування навичок цифрової гігієни в колективі, інтеграції wellbeing-підходів у систему управління людським потенціалом публічної служби. Особливої актуальності набуває дослідження взаємозв’язку між внутрішніми комунікаціями, організаційною стійкістю та психологічною безпекою персоналу в умовах тривалих кризових викликів. Окремої уваги потребує теза про те, що професійне вигорання може виникати незалежно від рівня заробітної плати, оскільки визначальну роль у формуванні емоційного виснаження часто відіграють не лише матеріальні чинники, а й якість управлінської культури, внутрішньої комунікації, рівень підтримки персоналу та психологічний клімат в організації. Зазначене положення потребує подальшого емпіричного дослідження та може стати предметом окремих наукових пошуків у сфері публічного управління та управління людським потенціалом.

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ МОДЕРНІЗАЦІЇ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ У ПУБЛІЧНІЙ СЛУЖБІ УКРАЇНИ

2026-06-07T22:01:46+03:00

Вступ. У статті розглянуто організаційно-правові засади модернізації системи управління персоналом у публічній службі України в контексті реформування державного управління, цифровізації публічного сектору та наближення до європейських стандартів врядування. Актуальність дослідження зумовлена потребою переходу від адміністративно-кадрової моделі роботи з персоналом до стратегічної HRM-моделі, зорієнтованої на професійність, доброчесність, результативність, розвиток компетентностей і використання даних у кадрових рішеннях.

Мета. Метою статті є обґрунтування організаційно-правових засад модернізації системи управління персоналом у публічній службі України та визначення пріоритетів її розвитку з урахуванням компетентнісного підходу, професійного навчання, оцінювання результативності, цифровізації HRM і європейських стандартів.

Матеріали і методи. Матеріалами дослідження послужили акти законодавства України, нормативні документи у сфері державної служби, професійного навчання й оцінювання, праці українських науковців, матеріали OECD/SIGMA та відкриті дані НАДС за 2024 р. Застосовано системний аналіз, контент-аналіз, нормативно-правову інтерпретацію, експрес-оцінювання HRM-практик за шкалою 0-2 та структурно-функціональне моделювання.

Результати. Обґрунтовано організаційно-правову будову системи управління персоналом у публічній службі; запропоновано п’ятиетапну модель модернізації HRM; виконано прикладний аналіз відкритих показників НАДС щодо HRMIS, професійного навчання, порталу управління знаннями, реформи оплати праці та кадрового резерву відновлення. Доведено, що модернізація потребує переходу від кадрового адміністрування до стратегічного управління людським потенціалом.

Перспективи. Подальші дослідження доцільно спрямувати на розроблення індикаторів зрілості HRM, оцінювання результативності цифрових HR-інструментів, методичне забезпечення HR-служб і вимірювання впливу професійного навчання на якість службової діяльності.

АРХІТЕКТУРА НАЦІОНАЛЬНОЇ СТІЙКОСТІ УКРАЇНИ В УМОВАХ ВІЙНИ: ПУБЛІЧНЕ УПРАВЛІННЯ В УМОВАХ БЕЗПЕКОВИХ ВИКЛИКІВ

2026-06-07T22:13:20+03:00

Вступ. Національна стійкість набуває ключового значення для забезпечення безперервності функціонування держави, суспільства та критичної інфраструктури України в умовах повномасштабної війни, гібридних загроз і тривалої безпекової нестабільності. Особливої актуальності ця проблема набуває в контексті публічного управління, яке має забезпечувати координацію дій органів державної влади, місцевого самоврядування, сектору безпеки й оборони, громадянського суспільства та міжнародних партнерів.

Метою статті є дослідження архітектури національної стійкості України в умовах війни крізь призму публічного управління, безпекових викликів та інституційної спроможності держави, а також визначення ключових напрямів підвищення ефективності управлінських механізмів кризового реагування, безперервності врядування та суспільної консолідації.

Матеріали та методи. Матеріалами дослідження стали нормативно-правові акти України у сфері національної безпеки, публічного управління та забезпечення національної стійкості, стратегічні документи, аналітичні матеріали, наукові праці вітчизняних і зарубіжних дослідників, а також сучасні підходи НАТО та Європейського Союзу до розуміння стійкості держави й суспільства. У процесі дослідження використано методи теоретичного узагальнення, системного аналізу, порівняння, синтезу, структурно-функціонального підходу та інституційного аналізу.

Результати. Встановлено, що архітектура національної стійкості України в умовах війни є багаторівневою системою, яка поєднує стратегічний, інституційний, регіональний, місцевий і суспільний рівні управління. Обґрунтовано, що національна стійкість не може розглядатися лише як складова оборонної політики, оскільки вона охоплює безперервність державного управління, захист критичної інфраструктури, цифрову трансформацію, економічну стабільність, інформаційну безпеку, гуманітарну підтримку населення та здатність територіальних громад до самоорганізації. Проаналізовано роль публічного управління як координаційного механізму, що забезпечує узгодження дій центральних органів влади, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, громадянського суспільства та міжнародних партнерів. Визначено, що особливістю української моделі стійкості є поєднання централізованого стратегічного управління з високим рівнем горизонтальної суспільної самоорганізації. Охарактеризовано ключові виклики, серед яких -руйнування інфраструктури, кібератаки, енергетичні кризи, інформаційно-психологічний тиск, міграційні процеси, ресурсне виснаження та потреба у збереженні демократичного характеру управління в умовах воєнного стану. Обґрунтовано необхідність розвитку сценарного планування, кадрової спроможності публічного управління, цифрових інструментів безперервності врядування та механізмів довіри між державою і суспільством.

Перспективи. Подальші наукові дослідження доцільно спрямувати на розроблення практичних моделей оцінювання національної та регіональної стійкості, формування індикаторів ефективності публічного управління в умовах війни, аналіз механізмів взаємодії держави й територіальних громад, а також адаптацію європейського та євроатлантичного досвіду до потреб повоєнного відновлення України.

ІНСТРУМЕНТИ РОЗВИТКУ АЛЬТЕРНАТИВНИХ ФОРМ ЗАЙНЯТОСТІ В ПРОЄКЦІЇ ЦИФРОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ РИНКУ ПРАЦІ КАРПАТСЬКОГО РЕГІОНУ УКРАЇНИ

2026-06-07T22:32:35+03:00

Вступ. Цифрова трансформація економіки та ринку праці формує нові підходи до організації зайнятості, особливо в регіонах із вираженими структурними диспропорціями та високим рівнем трудової міграції. Карпатський регіон України в умовах воєнних викликів, сезонності зайнятості та недостатньої модернізації інфраструктури потребує впровадження інноваційних механізмів підтримки економічної активності населення. У статті досліджено роль альтернативних форм зайнятості, що виникають під впливом цифровізації, а також проаналізовано інституційні інструменти стимулювання інноваційного розвитку, серед яких наукові та технологічні парки, інноваційні кластери, спеціальні економічні зони та хаби цифрових інновацій. Особливу увагу приділено європейському досвіду підтримки цифрової трансформації малого й середнього бізнесу та інтеграції регіональних економік у глобальний цифровий простір.

Мета. Метою дослідження є характеристика інструментів розвитку альтернативних форм зайнятості в умовах цифрової трансформації ринку праці Карпатського регіону України. Основну увагу зосереджено на аналізі ролі інноваційної інфраструктури, цифрових екосистем і механізмів підтримки малого та середнього підприємництва як чинників створення висококваліфікованих робочих місць і збереження людського капіталу.

Матеріали і методи. Інформаційну базу статті становили наукові праці українських і зарубіжних дослідників, статистичні дані Державної служби статистики України, аналітичні матеріали міжнародних організацій, а також документи Європейського Союзу у сфері цифрової трансформації та інноваційного розвитку. Особливу увагу приділено аналізу міжнародного досвіду функціонування наукових парків, спеціальних економічних зон і європейських хабів цифрових інновацій.

Результати. У ході дослідження підтверджено роль цифровізації у створенні передумов для активного розвитку альтернативних форм зайнятості, зокрема дистанційної роботи, фрилансу, платформної зайнятості та самозайнятості. А також підкреслено значення наукових парків, інноваційних кластерів та хабів цифрових інновацій, як важливих інструментів підтримки інноваційного підприємництва, комерціалізації технологій і створення високотехнологічних робочих місць. Визначено, що інтеграція України до європейського цифрового простору та впровадження моделей європейських хабів цифрових інформацій сприятимуть підвищенню цифровізації підприємств, розвитку економіки знань і конкурентоспроможності Карпатського регіону.

Перспективи. Перспективи подальших досліджень полягають у розробленні практичних механізмів адаптації європейських моделей цифрових інноваційних екосистем до умов регіонального розвитку України. Важливими напрямами залишаються формування ефективної державної політики підтримки цифрових навичок населення, розвиток широкосмугового доступу до Інтернету, стимулювання кластерних ініціатив та створення умов для розвитку інноваційного підприємництва. Реалізація таких заходів сприятиме зміцненню економічної стійкості Карпатського регіону та формуванню конкурентоспроможної цифрової економіки України.

ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ВЗАЄМОДІЇ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ І ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ У ПРОТИДІЇ ДОМАШНЬОМУ НАСИЛЬСТВУ

2026-06-06T21:12:21+03:00

Вступ. Сучасне українське суспільство стикається зі значним поширенням домашнього насильства, яке особливо загострилося в умовах воєнного стану. Поблажливе ставлення суспільства, слабкий захист жертв, низька криміналізація та недостатня взаємодія державних і громадських інституцій призводять до зростання кількості постраждалих. Актуальність дослідження зумовлена стрімким збільшенням звернень до правоохоронних органів на тлі низького рівня відкриття кримінальних проваджень, а також впливом посттравматичних стресових розладів у військовослужбовців.

Мета. Метою статті є комплексний аналіз проблем і перспектив взаємодії громадських організацій і правоохоронних органів у сфері протидії домашньому насильству та розробка стратегічних рекомендацій щодо її вдосконалення з урахуванням міжнародного досвіду та воєнних реалій.

Матеріали і методи. Матеріалами дослідження стали нормативно-правові акти України (Конституція, Кримінальний кодекс, Закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству», Стамбульська конвенція), офіційна статистика МВС, Національної поліції та Офісу Генпрокурора, а також наукові праці вітчизняних і зарубіжних авторів. Використано методи теоретичного узагальнення, порівняльного аналізу, статистичного аналізу та моделювання.

Результати. Проаналізовано суперечливу динаміку домашнього насильства в Україні: значне зростання звернень при зменшенні кількості кримінальних проваджень. Виявлено ключові проблеми взаємодії (фрагментарність координації, слабкий інформаційний обмін, недостатня інфраструктура, регіональні диспропорції, низька довіра). Досліджено успішні міжнародні практики США, Канади, Польщі та Німеччини. Запропоновано комплекс заходів: запровадження спеціалізованих координаторів у поліції, цифровізацію міжвідомчої взаємодії, розширення мережі притулків, регулярні міжсекторальні тренінги та моніторинг з KPI.

Перспективи. Подальші дослідження доцільно присвятити емпіричній оцінці ефективності запропонованих механізмів, розробці регіональних моделей протидії насильству в умовах війни та впливу цифрових інструментів на захист постраждалих.

АНТИКРИЗОВІ КОМУНІКАЦІЇ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ УКРАЇНИ В УМОВАХ ВОЄННИХ ВИКЛИКІВ

2026-05-31T22:21:17+03:00

Вступ. Повномасштабна війна суттєво змінила умови функціонування органів місцевого самоврядування України та трансформувала характер взаємодії між владою і громадою. Поряд із виконанням традиційних управлінських функцій органи місцевого самоврядування змушені забезпечувати координацію дій населення, реагувати на безпекові загрози, підтримувати соціальну згуртованість та протидіяти деструктивним інформаційним впливам. За таких умов комунікація перетворюється на один із ключових чинників управлінської стійкості територіальних громад, оскільки саме через неї формується суспільна довіра, забезпечується взаємодія між учасниками публічно-управлінських процесів і створюються передумови для ефективного реагування на кризові явища.

Мета. Метою статті є розкриття особливостей функціонування антикризових комунікацій органів місцевого самоврядування України в умовах воєнних викликів, визначення їхнього місця у системі публічного управління та обґрунтування напрямів удосконалення комунікативної діяльності, спрямованої на зміцнення суспільної стійкості, підтримання довіри до місцевої влади та забезпечення інформаційної безпеки територіальних громад.

Матеріали і методи. Матеріалами дослідження є: 1) наукові праці вітчизняних і зарубіжних авторів, присвячені проблематиці кризових комунікацій, публічного управління, місцевого самоврядування, цифрової трансформації та суспільної стійкості; 2) дослідження щодо дезінформації, стратегічних наративів, поліцентричного врядування, міжсекторної взаємодії та функціонування територіальних громад в умовах воєнних і гібридних загроз.

У процесі дослідження використано такі наукові методи: теоретичного узагальнення та систематизації – для визначення змісту антикризових комунікацій органів місцевого самоврядування; аналізу і синтезу – для розкриття їхніх функціональних характеристик та основних складників; структурно-функціональний метод – для з’ясування ролі комунікації у забезпеченні стійкості територіальних громад; логічного узагальнення – для формулювання висновків і визначення перспектив подальших досліджень.

Результати. Визначено, що в умовах воєнних викликів антикризові комунікації набувають ознак самостійного управлінського механізму, який забезпечує узгодження дій суб’єктів публічного управління, зменшення рівня невизначеності та підтримання стабільності функціонування територіальних громад. Показано, що ефективність комунікативної діяльності залежить не лише від оперативності поширення інформації, а й від її достовірності, послідовності, доступності для різних груп населення та здатності забезпечувати дієвий зворотний зв’язок. Розкрито роль інформаційно-комунікативної спроможності громади, цифрових інструментів взаємодії, міжсекторного партнерства, суспільної довіри та стратегічного наративу у зміцненні громадської стійкості. Обґрунтовано, що протидія дезінформації повинна поєднувати своєчасне інформування населення, перевірку інформації, координацію офіційних повідомлень та підтримання відкритого суспільного діалогу. Запропоновано розглядати антикризові комунікації як безперервний процес, що охоплює моніторинг кризових явищ, верифікацію інформації, підготовку та поширення повідомлень, отримання зворотного зв’язку й коригування управлінських рішень відповідно до змін зовнішнього середовища.

Перспективи. Подальші дослідження доцільно спрямувати на розроблення методичних підходів до оцінювання результативності антикризових комунікацій органів місцевого самоврядування, формування інструментів підвищення інформаційної стійкості територіальних громад та вдосконалення механізмів протидії дезінформаційним впливам в умовах тривалих воєнних загроз.

СУЧАСНІ ПАРАДИГМИ МЕТОДОЛОГІЇ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ У КОНТЕКСТІ ТРАНСФОРМАЦІЇ НАУКИ ХХІ СТОЛІТТЯ

2026-06-07T22:40:32+03:00

Вступ. У XXI столітті розвиток науки супроводжується масштабними трансформаційними процесами, зумовленими цифровізацією суспільства, глобалізацією наукового простору, інтенсивним розвитком інформаційних технологій, штучного інтелекту та мережевих комунікацій. За таких умов традиційні підходи до наукового пізнання, сформовані в межах класичної дисциплінарної науки, дедалі частіше виявляються недостатніми для дослідження складних соціально-економічних, технологічних та гуманітарних процесів. Сучасна наука поступово переходить від вузькоспеціалізованих моделей до інтегрованих міждисциплінарних систем знань, що обумовлює необхідність переосмислення методологічних засад наукових досліджень та трансформації наукових парадигм.

Особливої актуальності зазначена проблематика набуває в економічній науці, яка функціонує в умовах високої динамічності глобального середовища, цифрової економіки, кризових явищ, невизначеності та посилення взаємозалежності між економічними, соціальними й технологічними процесами. Формування сучасної економічної думки дедалі більше базується на синтезі різних галузей знань, використанні цифрових інструментів аналізу, Big Data, системного моделювання та міждисциплінарних підходів. У зв’язку з цим змінюється не лише інструментарій наукових досліджень, але й сама логіка побудови наукового знання, що актуалізує питання розвитку сучасної методології науки.

Мета. Метою дослідження є узагальнення та розвиток теоретичних положень щодо трансформації сучасних наукових парадигм у контексті розвитку методології наукових досліджень ХХІ століття, а також визначення ролі міждисциплінарності, цифровізації та синергетичних підходів у формуванні сучасної економічної науки.

Матеріали і методи. Матеріалами дослідження стали наукові праці вітчизняних та зарубіжних учених з філософії науки, методології наукових досліджень, теорії наукових парадигм, міждисциплінарності та трансформації сучасної науки. Інформаційну базу дослідження сформували монографії, наукові статті, праці з економічної теорії та методології науки, а також міжнародні електронні наукометричні ресурси та бази даних.

Методологічною основою дослідження є сукупність загальнонаукових і спеціальних методів наукового пізнання, зокрема: історичний метод – для дослідження еволюції наукових парадигм; метод системного аналізу – для визначення взаємозв’язків між сучасними науковими підходами; порівняльний метод – для аналізу національних та міжнародних концепцій наукової парадигми; синергетичний підхід – для дослідження міждисциплінарної взаємодії наук; метод узагальнення – для формування авторського підходу до трактування сутності сучасної наукової парадигми; міждисциплінарний підхід – для інтеграції економічних, філософських та цифрових аспектів наукового пізнання.

Результати. У статті досліджено трансформацію наукових парадигм у контексті розвитку методології наукових досліджень XXI століття. Проаналізовано еволюцію поняття «наукова парадигма» у вітчизняній та міжнародній науковій думці на основі класичних положень теорії наукових революцій Т. Куна та сучасних міждисциплінарних підходів. Встановлено, що сучасна наука переходить від дисциплінарної моделі до відкритої мережевої системи знань, що базується на міждисциплінарності, цифровізації, синергетиці та глобальній інтеграції наукових комунікацій.

Обґрунтовано формування системної мегапарадигми науки XXI століття та запропоновано авторський підхід до періодизації розвитку наукових парадигм. Практична цінність результатів полягає у можливості їх використання у викладанні дисципліни «Методологія наукових досліджень», підготовці магістерських і дисертаційних робіт, а також у розвитку сучасних міждисциплінарних досліджень.

Перспективи. Перспективи подальших досліджень доцільно спрямувати на розробку методологічного інструментарію функціонування мережевої науки, визначення критеріїв інтеграції міждисциплінарних знань та оцінювання впливу цифрових технологій і штучного інтелекту на трансформацію наукового пізнання.

ДЕРЖАВНІ ЗАКУПІВЛІ В УКРАЇНІ – ПЕРСПЕКТИВИ ТА ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ

2026-06-08T12:54:50+03:00

Вступ. Публічні закупівлі є одним із ключових інструментів управління державними фінансами та важливим важелем економічної політики країни. В умовах триваючого воєнного стану та на шляху до євроінтеграції реформування системи публічних закупівель набуває стратегічно важливого значення. Незважаючи на прогрес, досягнутий завдяки впровадженню системи Prozorro, вітчизняна практика залишається суттєво недосконалою до стандартів Європейського Союзу — насамперед у частині критеріїв оцінювання тендерних пропозицій та обґрунтування очікуваної вартості закупівель.

Мета. Метою дослідження є системний аналіз проблем, що обмежують ефективність публічних закупівель в Україні, та розробка практичних рекомендацій щодо їх вдосконалення, зокрема в частині запровадження нецінових критеріїв оцінювання та калькулятора вартості життєвого циклу як цифрового інструменту підвищення якості закупівельних рішень.

Матеріали і методи. Матеріалами дослідження є нормативно-правова база у сфері публічних закупівель України; щорічні звіти Мінекономіки за 2023–2025 роки; праці вітчизняних та зарубіжних науковців. Застосовано методи системного аналізу, порівняльного та статистичного аналізу, логічного узагальнення.

Результати. На підставі аналізу офіційних даних Мінекономіки встановлено, що у 2025 році частка застосування вартості життєвого циклу та інших нецінових критеріїв у публічних закупівлях України залишається менш ніж 0,1% від загальної кількості конкурентних процедур — тоді як у країнах ЄС цей показник може перевищувати 40%. Виявлено системні проблеми цінового моніторингу при визначенні очікуваної вартості. Обґрунтовано доцільність впровадження електронного калькулятора оцінки вартості життєвого циклу.

Перспективи. Перспективними напрямами є розробка галузевих методик розрахунку доцільності використання нецінових критеріїв в публічних закупівлях, порівняльний аналіз аналітичних інструментів системи Prozorro та формування законодавчих пропозицій щодо вимог до цінового аналізу.

ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ЗАСТОСУВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ПРОЦЕДУРИ В ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ, ЩО РЕАЛІЗУЮТЬ ДЕРЖАВНУ ПОЛІТИКУ У СФЕРІ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН НА РЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНІ

2026-06-08T13:11:29+03:00

Вступ. Обраний Україною вектор європейської інтеграції зумовив докорінну перебудову публічного управління в державі, що вимагає беззаперечного впровадження людиноцентричної концепції належного врядування. Ключовим інструментом цієї фундаментальної трансформації стало нормативне закріплення загальної адміністративної процедури, покликане уніфікувати управлінську діяльність, мінімізувати корупційні ризики та встановити чіткі процесуальні стандарти взаємодії між державою, бізнесом та громадянами. Цей процес нерозривно пов’язаний із модернізацією інституту публічної служби, який є головним виконавчим драйвером реформи.

Особливу специфіку та складність такий процес модернізації має у царині публічного управління в земельній сфері на регіональному рівні, де діяльність суб’єктів владних повноважень традиційно відзначається високою конфліктністю та поліаспектним характером. Провідна роль у практичній реалізації цих реформаторських засад належить територіальним органам Держгеокадастру, які діють як спеціалізовані органи державної влади в областях і від публічних службовців яких вимагається повна перебудова внутрішніх управлінських регламентів, переформатування реєстраційних та контрольно-наглядових функцій, а також подолання системного ментального опору консервативної правозастосовної практики.

Мета. Метою дослідження є ідентифікація та системний аналіз нормативно-правових, технічних і кадрових деструктивних чинників, що виникають у процесі застосування норм адміністративної процедури територіальними органами Держгеокадастру, задля обґрунтування рекомендацій щодо усунення можливих нормативних колізій, розширення функціональних можливостей Державного земельного кадастру, а також професійної трансформації публічних службовців в умовах докорінної перебудови публічного управління.

Матеріали і методи. Матеріалами дослідження є: 1) нормативно-правове забезпечення стосовно регулювання загальної адміністративної процедури та публічного управління в земельній сфері; 2) наукові праці фахівців у галузі публічного управління та публічної служби, адміністративного права щодо досвіду впровадження адміністративної процедури в діяльність органів державної влади.

В процесі здійснення дослідження було використано наступні наукові методи: теоретичного узагальнення та порівняльного аналізу (для критичного осмислення процесу докорінної перебудови публічного управління, а також для виявлення та ідентифікації можливих суперечностей між матеріальними нормами земельного права та процедурними стандартами Закону України «Про адміністративну процедуру»); системного підходу та структурно-функціонального аналізу (для комплексного дослідження технічно-функціональних можливостей Державного земельного кадастру, а також для оцінки поточного рівня професійної компетентності публічних службовців територіальних органів Держгеокадастру); логічного узагальнення (покладено в основу розробки практичних рекомендацій щодо усунення законодавчих колізій, розширення функціональних можливостей Державного земельного кадастру, а також професійної трансформації та підвищення кваліфікації публічних службовців в умовах докорінної перебудови публічного управління у зв’язку з запровадженням адміністративної процедури як обов’язкової регламентної складової здійснення повноважень органами державної влади, що реалізують державну політику у сфері земельних відносин на регіональному рівні).

Результати. У науковій статті доведено, що публічне управління у сфері земельних відносин трансформувалося з інструменту суворого державного розпорядження та контролю на прозорий сервіс, де пріоритетом є забезпечення прав юридичних та фізичних осіб, мінімізація дискреційних повноважень публічних службовців та викорінення системних корупційних ризиків.

Водночас дослідження виявило управлінську кризу, спричинену розривом між прогресивною стратегією реформи публічного управління з впровадження адміністративної процедури та спроможністю тактичного рівня органів державної влади її реалізувати. Ефективність оновлених механізмів публічного управління наразі заблокована нормативними колізіями, а також критичною технологічною неготовністю інфраструктури Державного земельного кадастру, в програмному забезпеченні якого відсутній алгоритмічний функціонал для нових процедур. Цей інструментальний дефіцит посилюється браком інституційної готовності кадрового потенціалу територіальних органів Держгеокадастру, в якому також зберігається тенденція, що понад половини державних службовців середньої та низової ланки (категорії «Б» і «В») демонструють низьку обізнаність та ментальний опір новим управлінським принципам та процедурам.

Перспективи. У подальших наукових дослідженнях пропонується зосередити увагу на комплексному аналізі кращих європейських практик правозастосування загальної адміністративної процедури у сфері земельних відносин, а також на розробці науково обґрунтованих критеріїв оцінки інституційної готовності територіальних органів Держгеокадастру до сервісної трансформації. Особливої уваги у майбутніх розвідках потребує теоретичне моделювання архітектури електронного урядування в системі Держгеокадастру та дослідження механізмів психолого-управлінського супроводу кадрового перезавантаження задля остаточного подолання бюрократичного опору на місцях.

ЕКСПЛІКАЦІЯ КОНЦЕПТОСФЕРИ НАУКОВОГО ДИСКУРСУ ЩОДО УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ ОСВІТНЬОЇ СФЕРИ НА МІСЦЕВОМУ РІВНІ

2026-06-08T13:02:20+03:00

Вступ. Трансформація архітектури публічної влади в Україні, зумовлена реформами децентралізації та євроінтеграційними зобов’язаннями, вимагає докорінного переосмислення теоретико-методологічних засад управління соціально-гуманітарною сферою, зокрема освітою, як головним чинником відтворення людського капіталу. Дослідження феномену управління розвитком освітньої сфери на місцевому рівні перебуває в зоні перетину автономних наукових дискурсів: теорії публічної влади, муніципального менеджменту, соціології освіти, регіональної економіки та права. Подібна міждисциплінарність містить приховану загрозу понятійного синкретизму й термінологічного розмивання змісту базових категорій, що актуалізує потребу в їхній комплексній філософсько-адміністративній експлікації та делімітації наукового поля.

Мета. Здійснення комплексної теоретико-методологічної експлікації та делімітації концептосфери управління розвитком освітньої сфери на місцевому рівні задля подолання понятійного синкретизму базових абстракцій, а також логічне виведення цілісної авторської дефініції та обґрунтування її сутнісних ознак.

Матеріали і методи. Інформаційну базу дослідження становлять наукові праці вітчизняних та зарубіжних учених на стику теорій публічного управління, децентралізації, інноваційного й кризового менеджменту. Методологічну основу роботи формує системно-структурний підхід, метод діалектичного синтезу та категоріальний аналіз. Застосування методу порівняльного аналізу синонімічних рядів дозволило зіставити споріднені поняття й виявити їхні функціональні обмеження в межах спеціальності «Публічне управління та адміністрування».

Результати. Проведено делімітацію наукового поля та очищено терміносистему через аналіз тетради базових концептів. Доведено методологічну виправданість використання родової категорії «управління», яка діалектично синтезує переваги понять «керівництво», «врядування», «менеджмент» і «регулювання». Категорію «розвиток» експліковано як проактивну цільову функцію глибоких внутрішніх якісних трансформацій, протиставлену інерційному «функціонуванню». Визначено екосистемні межі «освітньої сфери» в соціогуманітарній площині, що дозволило відмежуватися від жорстко інституційної «системи освіти» та комерціалізованого «ринку освітніх послуг». Категорію «місцевий рівень» концептуалізовано як автономний політико-правовий та інституційний простір життєдіяльності громад в умовах багаторівневого врядування. На основі цього синтезу сформульовано авторську інтегральну дефініцію управління розвитком освітньої сфери на місцевому рівні та обґрунтовано її шість сутнісних ознак (від людиноцентричної ціннісної орієнтації й мережевої копродукції блага до інструментальної тетради, структурно-функциональної трансформації, принципів доброго врядування та капіталізації людського потенціалу в кризових умовах). Проведена деривація перетворює поняття на завершену концептуальну матрицю, що виступає надійним методологічним фундаментом і запобігає аналітичній фрагментарності на етапі емпіричного аналізу.

Перспективи. Перспективними напрямами подальших наукових розвідок є розробка інтегральних індикаторів та критеріїв оцінки спроможності місцевих органів самоврядування розбудовувати безпековий освітній простір в умовах кризових викликів воєнного стану, аналіз дієвості механізмів фінансової й кадрової автономії комунальних закладів, а також обґрунтування прикладних рекомендацій щодо нормативного вдосконалення державно-приватного партнерства на рівні територіальних громад України.

КОМПОНЕНТИ СТІЙКОСТІ МЕДИЧНИХ ЗАКЛАДІВ В УМОВАХ НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЙ

2026-06-06T18:20:13+03:00

Вступ. Організаційна стійкість медичних закладів в умовах надзвичайних ситуацій набуває особливого значення для систем охорони здоров’я, які функціонують у середовищі багаторазових шоків, зокрема пандемій, техногенних і природних ризиків, збройних конфліктів та тривалих інфраструктурних порушень. У таких умовах від медичних установ очікується не лише збереження безперервності надання послуг, а й здатність швидко адаптуватися до змін, перерозподіляти ресурси, підтримувати кадрову спроможність і забезпечувати довіру населення до системи охорони здоров’я. Водночас у науковій літературі відсутнє єдине розуміння змісту організаційної стійкості медичних закладів, а різні підходи до визначення її елементів, компонентів і вимірів ускладнюють формування універсальних моделей оцінювання та прийняття управлінських рішень.

Мета. Метою статті є обґрунтування теоретичних засад організаційної стійкості медичних закладів в умовах надзвичайних ситуацій, систематизація її ключових компонентів та визначення публічно-управлінських чинників, що впливають на здатність медичних установ зберігати функціональність у кризових умовах.

Матеріали і методи. Дослідження має описово-аналітичний характер і поєднує теоретичне узагальнення наукових підходів до hospital resilience, кризового управління та стійкості систем охорони здоров’я з використанням окремих результатів експертного опитування керівників і представників медичних закладів України, проведеного у 2025 році. Для систематизації компонентів організаційної стійкості використано логіку 6S-моделі, представленої в аналітичних матеріалах ВООЗ для країн Східного Середземномор’я, що охоплює простір, матеріальні ресурси, персонал, системи, стратегії та послуги. Обробка емпіричних результатів здійснювалася із застосуванням описової статистики та інтегральних індексів за п’ятибальною шкалою.

Результати. У статті узагальнено сучасні підходи до виділення поглинаючої, адаптивної та трансформаційної стійкості, а також показано їх прояви у фазах кризового циклу: передбачення, підготовка, реагування, відновлення та навчання. Обґрунтовано, що організаційна стійкість медичних закладів формується як взаємопов’язане поєднання фізичної, ресурсної, кадрової, психологічної та управлінської готовності до криз. На основі інтегральних індексів встановлено асиметричний профіль стійкості: відносно вищий рівень матеріально-технічної забезпеченості поєднується з нижчими показниками фінансової, енергетичної, психологічної та інституційної стійкості. Це свідчить про те, що наявність обладнання та базової інфраструктури сама по собі не гарантує стабільного функціонування медичного закладу без належної публічно-управлінської координації, фінансової підтримки, кадрового резерву та ефективної взаємодії з органами державної влади.

Перспективи. Подальші дослідження доцільно спрямувати на розроблення ризик-чутливих інструментів оцінювання організаційної стійкості медичних закладів, адаптованих до умов воєнного стану, ресурсних обмежень і регіональної нерівномірності. Практичне значення таких інструментів полягає у можливості їх використання для моніторингу вразливостей, планування резервів, удосконалення міжвідомчої координації та формування більш адресної державної політики у сфері охорони здоров’я.

КВАЛІТАТИВНА МОДЕЛЬ ОЦІНЮВАННЯ ЛІДЕРСЬКОГО ПОТЕНЦІАЛУ КЕРІВНИКІВ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ В УМОВАХ СУСПІЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ

2026-06-18T20:33:33+03:00

Вступ. Сучасні суспільні трансформації, пов’язані з процесами цифровізації, децентралізації, глобалізації та кризовими викликами, актуалізують необхідність підвищення ефективності системи публічного управління. За таких умов особливого значення набуває роль керівників публічного сектору, здатних забезпечувати стратегічне управління, адаптацію до змін та стабільність функціонування державних інституцій. Ефективність діяльності органів влади дедалі більше залежить не лише від професійної підготовки управлінців, а й від рівня їхнього лідерського потенціалу, що охоплює стратегічні, комунікативні, етичні та інноваційні характеристики. Водночас традиційні підходи до оцінювання управлінських кадрів переважно орієнтовані на формалізовані кількісні показники та недостатньо враховують якісні параметри лідерської ефективності, це зумовлює необхідність розроблення сучасних квалітативних моделей оцінювання лідерського потенціалу керівників публічного управління, здатних забезпечити комплексний аналіз їхніх управлінських компетентностей та поведінкових характеристик. У зв’язку з цим дослідження проблематики формування квалітативної моделі оцінювання лідерського потенціалу керівників публічного управління є актуальним як у теоретичному, так і в практичному аспектах розвитку сучасної системи публічного управління.

Мета. Метою дослідження є теоретичне обґрунтування та розроблення квалітативної моделі оцінювання лідерського потенціалу керівників публічного управління в умовах суспільних трансформацій, яка базується на комплексному аналізі професійних, особистісних, комунікативних, етичних та стратегічних характеристик управлінців і спрямована на підвищення ефективності кадрових процесів та управлінської діяльності у сфері публічного управління.

Матеріали і методи. Матеріалами дослідження є: 1) нормативно-правове забезпечення у сфері публічного управління, державної служби, кадрової політики та професійного розвитку управлінських кадрів; 2) наукові праці вітчизняних і зарубіжних авторів, присвячені проблематиці лідерства, оцінювання лідерського потенціалу, управлінських компетентностей та розвитку кадрового потенціалу в системі публічного управління; 3) сучасні концепції управлінського лідерства, компетентнісного підходу та стратегічного управління в умовах суспільних трансформацій; 4) аналітичні та методичні матеріали щодо оцінювання професійної діяльності керівників органів публічної влади.

У процесі здійснення дослідження використано такі наукові методи: теоретичного узагальнення та систематизації (для дослідження сутності поняття «лідерський потенціал керівника публічного управління», узагальнення наукових підходів до його трактування та визначення структурних компонентів квалітативної моделі оцінювання); аналізу та синтезу (для виокремлення критеріїв та індикаторів оцінювання лідерського потенціалу, а також формування комплексної структури квалітативної моделі); структурно-функціонального моделювання (для побудови моделі оцінювання лідерського потенціалу керівників публічного управління в умовах суспільних трансформацій); порівняльного аналізу (для зіставлення вітчизняних та зарубіжних підходів до оцінювання управлінського лідерства); компетентнісного та аксіологічного підходів (для визначення професійних, етичних, комунікативних і стратегічних характеристик керівників публічного сектору); логічного узагальнення результатів (для формулювання висновків дослідження).

Результати. У статті досліджено теоретико-методологічні засади формування квалітативної моделі оцінювання лідерського потенціалу керівників публічного управління в умовах сучасних суспільних трансформацій. Встановлено, що традиційні підходи до оцінювання управлінських кадрів переважно орієнтовані на кількісні показники діяльності та недостатньо враховують якісні характеристики лідерства, зокрема ціннісні орієнтації, емоційну компетентність, здатність до стратегічного мислення, інноваційності, комунікації та антикризового реагування. Запропоновано авторське трактування поняття «лідерський потенціал керівника публічного управління» як інтегрованої сукупності професійних, особистісних, комунікативних, етичних та стратегічних характеристик, що забезпечують здатність суб’єкта управління ефективно реалізовувати управлінські функції, приймати відповідальні рішення, забезпечувати взаємодію із зацікавленими сторонами та ініціювати інституційні зміни. Обґрунтовано доцільність застосування саме квалітативного підходу до оцінювання лідерського потенціалу, який передбачає акцент на якісних параметрах професійної діяльності та поведінкових індикаторах управлінської ефективності. У межах дослідження сформовано структуру квалітативної моделі оцінювання, що включає такі взаємопов’язані компоненти: ціннісно-мотиваційний, професійно-компетентнісний, комунікативно-інтеракційний, інноваційно-адаптивний та стратегічно-управлінський. Доведено, що ефективне оцінювання лідерського потенціалу в умовах суспільних трансформацій потребує поєднання експертних, поведінкових та рефлексивних методів діагностики. Визначено, що запропонована модель може бути використана у процесах добору, атестації, професійного розвитку та формування кадрового резерву в системі публічного управління.

Перспективи. У подальших наукових дослідженнях доцільно зосередити увагу на практичній апробації квалітативної моделі оцінювання лідерського потенціалу керівників публічного управління в діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також на розробленні методичного інструментарію її впровадження у кадрові процеси публічної служби. Перспективним напрямом є також формування цифрових механізмів моніторингу та оцінювання лідерських компетентностей, адаптованих до умов цифровізації та суспільних трансформацій. Це надасть можливість удосконалити систему оцінювання управлінських кадрів, підвищити ефективність кадрової політики та сприяти розвитку лідерсько-орієнтованої моделі публічного управління.

МЕТОДИЧНІ ПІДХОДИ ДО ОЦІНЮВАННЯ РОЗВИТКУ ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ ДЕРЖАВИ В УМОВАХ СТРУКТУРНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ

2026-06-18T20:38:41+03:00

Вступ. Фінансова система держави є ключовим інститутом забезпечення економічного розвитку, стабільності та суверенітету. Повномасштабний збройний конфлікт спричинив різке скорочення ВВП, критичне зростання частки непрацюючих кредитів (до 37%) та порушення функціонування платіжної інфраструктури. Традиційні міжнародні індекси фінансового розвитку, побудовані на лінійних макроекономічних пропорціях, у такі періоди генерують спотворені сигнали, відображаючи масштаб екзогенного шоку, а не реальну якість управління фінансовою системою. Постає необхідність розробки нових методичних підходів, адаптованих до умов екстремальної невизначеності.

Мета. Метою дослідження є розробка та наукове обґрунтування комплексного методичного підходу до розрахунку інтегрального індексу розвитку фінансової системи держави, що враховує специфіку структурних трансформацій воєнного та повоєнного часу.

Матеріали і методи. Матеріалами дослідження є: 1) офіційні статистичні дані НБУ за 2022–2025 роки; 2) звітні матеріали МВФ та Світового банку (Financial Development Index, Global Findex Database); 3) наукові праці вітчизняних і зарубіжних авторів. Використано методи аналізу ієрархій (AHP) за Т. Сааті, субіндексного агрегування та адитивної згортки, структурного і порівняльного аналізу, логічного узагальнення результатів.

Результати. Розроблено авторський інтегральний індекс розвитку фінансової системи (I_FSD) з чотирьох субіндексів та алгоритм динамічного коригування вагових коефіцієнтів. Апробація на даних України за 2022–2025 роки виявила компенсаторний ефект (ΔI_FSD = +0,083): попри падіння субіндексу фінансової глибини на 42,8%, інтегральний індекс зріс з 0,668 до 0,751. Верифікація через аналіз чутливості підтвердила стійкість моделі.

Перспективи. Розширення архітектури індексу за рахунок ESG-компонентів та кліматичних ризиків; розробка алгоритмів прогнозування субіндексів методами машинного навчання.

МЕХАНІЗМИ АДВОКАЦІЇ У ЗАХИСТІ ПОСТРАЖДАЛИХ ВІД ВІЙНИ

2026-06-23T14:57:03+03:00

Вступ. Повномасштабна війна проти України помітно змінила саму форму взаємодії між державою, місцевим самоврядуванням, громадським сектором і людьми, які зазнали шкоди від бойових дій, окупації, переміщення чи втрати майна. У публічному управлінні одночасно перетинаються різні статуси й потреби: ВПО, ветерани і ветеранки, члени їхніх родин, особи з інвалідністю, люди без документів або житла, сім’ї зниклих безвісти, мешканці деокупованих та прифронтових громад. У такій ситуації адвокація вже не може сприйматися лише як інформаційна кампанія, публічне звернення або тиск на посадову особу. Вона працює як управлінський місток: допомагає перевести життєву проблему конкретної людини у мову процедури, компетенції, рішення, бюджету й міжвідомчої дії.

Мета. Мета статті полягає в теоретичному обґрунтуванні механізмів адвокації у захисті прав постраждалих від військових конфліктів у системі публічного управління України, а також у визначенні суб’єктів адвокаційного впливу, інструментів впливу на управлінські рішення, типових вузлів міжвідомчої неузгодженості та ролі громадянського суспільства у захисті прав ВПО, ветеранів, осіб з інвалідністю й інших постраждалих груп.

Матеріали і методи. Матеріалами дослідження є акти законодавства України щодо прав ВПО, ветеранів, осіб з інвалідністю, соціальних послуг, адміністративної процедури та публічних консультацій; праці українських науковців з питань адвокації, громадянського суспільства, місцевого самоврядування та публічної політики; аналітичні матеріали українських громадських, правозахисних і міжнародних організацій. Використано методи теоретичного узагальнення, порівняльного аналізу, систематизації, правового аналізу, проблемно-орієнтованого моделювання та логічного узагальнення.

Результати. Запропоновано авторське бачення адвокації у сфері захисту постраждалих від війни як доказового, цілеспрямованого і процедурно зорієнтованого впливу на публічні рішення. Такий вплив поєднує правову допомогу, моніторинг адміністративної практики, роботу з кейсами, комунікацію, коаліційні дії, участь у консультаціях, стратегічні звернення та зміну управлінських алгоритмів. Виокремлено чотири рівні адвокації: індивідуальний, груповий, інституційний і політико-нормативний. Обґрунтовано, що головною слабкою ланкою часто є не брак правових гарантій сам по собі, а розрив між нормою, даними, компетенцією органу, ресурсами громади та реальною доступністю послуги.
Перспективи. Подальші дослідження доцільно спрямувати на формування індикаторів ефективності адвокаційних кампаній у публічному управлінні, аналіз цифрових інструментів адвокації, оцінку участі рад ВПО, ветеранських організацій і правозахисних коаліцій у політиці відновлення та порівняння українських і європейських практик кризового врядування.

ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ ЯК ФАКТОР СТІЙКОСТІ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД: УДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМІВ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ В КРИЗОВИХ СИТУАЦІЯХ

2026-06-23T15:10:11+03:00

Вступ. У статті розглядається проблема забезпечення стійкості територіальних громад в умовах кризових ситуацій через призму децентралізації. Актуальність зумовлена незавершеністю реформи децентралізації в Україні, інституційною подвійністю на рівні областей і районів, низьким рівнем довіри до влади та недостатньою інтеграцією громадських ініціатив у систему публічного управління.

Метою статтi є теоретико-методологічне обґрунтування та розробка практичних рекомендацій щодо удосконалення механізмів публічного управління територіальними громадами в кризових ситуаціях на основі використання потенціалу децентралізації.

Матеріали і методи. Матеріалами дослідження є наукові праці вітчизняних авторів, присвячені проблематиці децентралізації, взаємодії органів влади та місцевого самоврядування, фінансовому забезпеченню громад, пасіонарності та соціальній взаємодії. Використано методи: теоретичного узагальнення, систематизації, порівняльного аналізу, табличний та схематичний для візуалізації результатів.

Результати. Визначено ключові чинники стійкості територіальних громад: інституційно-правові, соціально-психологічні, фінансово-економічні та інформаційно-комунікаційні. Розроблено схему взаємодії органів державної влади та місцевого самоврядування в антикризовому управлінні, а також модель фінансово-управлінського забезпечення стійкості громади. Побудовано модель фінансово-управлінського забезпечення стійкості (активний бюджетний менеджмент, адаптивне управлінське рішення, державні пільгові режими, цифрова прозорість). З’ясовано, що найбільш уразливими є прифронтові громади та громади з незавершеною децентралізацією. Обґрунтовано необхідність завершення адміністративно-територіальної реформи, запровадження префектурної моделі, створення механізмів підтримки пасіонарності та інституціалізації локальних ініціатив.

Перспективи. Подальші дослідження доцільно спрямувати на формування комплексної моделі публічного управління розвитком територіальних громад, здатної забезпечити їх адаптивність в умовах невизначеності, зокрема через кількісний аналіз впливу складових фінансової стійкості, дослідження механізмів диверсифікації джерел фінансування та трансформації спонтанних громадських ініціатив у сталі управлінські практики з використанням цифрових інструментів.

МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД СОЦІАЛЬНОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА ДЛЯ УКРАЇНИ

2026-06-23T15:24:47+03:00

Вступ. У багатьох країнах світу соціальні підприємства стали вагомим механізмом подолання безробіття, соціальної ізоляції, бідності та екологічних проблем. Для України питання розвитку соціального підприємництва набуває особливої актуальності в умовах воєнного стану, масштабних демографічних змін та зростання потреб у соціальній підтримці різних категорій громадян.

Мета. Метою статті є дослідження міжнародного досвіду розвитку соціального підприємництва та визначення перспектив його імплементації в Україні.

Матеріали і методи. У процесі дослідження використано такі методи дослідження: аналізу та синтезу – для узагальнення теоретичних підходів до визначення сутності соціального підприємництва; порівняльного аналізу – у дослідженні моделей соціального підприємництва в зарубіжних країнах та визначенні можливостей їх адаптації до українських умов; узагальнення – застосовано для формування висновків щодо перспектив використання міжнародних практик в Україні. Використання інституційного підходу дозволило систематизувати вплив нормативних, організаційних та фінансових методів державного регулювання на розвиток соціального підприємництва.

Результати. Вивчення міжнародного досвіду організації соціального підприємництва дозволило обґрунтувати його значення для успішної реалізації державної політики зайнятості, соціальної інклюзії вразливих груп громадян.

Дослідження показало, що у країнах Європи значна увага приділяється формуванню нормативно-правової бази та створенню механізмів підтримки соціальних підприємств: податкові стимули, грантове фінансування, пільгове кредитування, програми підтримки соціальних інновацій. Встановлено, що найбільш ефективними інструментами підтримки соціального підприємництва є: співпраця між органами влади та громадським сектором, доступ до фінансових ресурсів, освітні програми та масштабування соціальних інновацій. Важливим фактором успішності є також інституційне закріплення статусу соціального підприємства та визначення критеріїв його діяльності. Рекомендації спрямовані на подолання перешкод, що стримують розвиток соціального підприємництва: недостатність нормативно-правової визначеності, обмеження доступу до фінансових ресурсів, недостатність міжсекторальної взаємодії.

Перспективи. Актуальними напрямами подальших досліджень є оцінювання ефективності моделей державної підтримки соціальних підприємств та впливу соціального підприємництва на розвиток місцевих економік.

ЕКОНОМІЧНІ МЕХАНІЗМИ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ СФЕРОЮ КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ ТА ІНСТРУМЕНТАРІЙ РОЗРАХУНКУ ЦІЛЬОВОГО ФІНАНСУВАННЯ

2026-06-23T15:31:27+03:00

У статті досліджено фінансово-економічний інструментарій публічного управління сферою культури в Україні та з'ясовано, що він тривалий час залишається застарілим та недостатньо ефективним, що призводить до системного недофінансування галузі, деградації культурної інфраструктури та відтоку кваліфікованих кадрів. Актуальність теми посилюється ухваленням Стратегії розвитку культури до 2030 р. та низки законодавчих ініціатив 2025–2026 рр., спрямованих на реформування системи фінансового забезпечення.

Мета статті – аналіз сучасних викликів функціонування фінансово-економічних механізмів публічного управління сферою культури та розробка інструментарію цільового багатоканального фінансування.

Матеріали і методи. Джерельною базою дослідження стали нормативно-правові акти України (Бюджетний кодекс, проєкти законів № 14276, № 1234, Стратегія розвитку культури до 2030 р.), статистичні дані Державної казначейської служби, аналітичні матеріали Українського культурного фонду та програми ЄС «Креативна Європа», наукові праці вітчизняних та іноземних фахівців. Методологічна основа базується на системному аналізі, синтезі, компаративному аналізі, статистичному та логічному узагальненні.

Результати. Ідентифіковано ключові проблеми (системний дефіцит фінансування – частка видатків зведеного бюджету не перевищує 1,5–2 %, домінування кошторисного утримання установ, неефективність програмно-цільового підходу, низький рівень меценатства та ППП, значні територіальні диспропорції). Запропоновано комплексний інструментарій цільового багатоканального фінансування, що включає: формулу розрахунку загального обсягу фінансування, покроковий алгоритм розподілу коштів на рівні громади/регіону; систему з шести ключових показників ефективності (KPI) для моніторингу результативності; умовний приклад розрахунку для сільської громади.

Перспективи. подальші наукові студії доцільно зосередити на створенні методології розрахунку вартості базових культурних послуг та нормативів H_i, аналізі ефективності компенсаційного механізму для меценатів (законопроєкт № 14276), адаптації європейських моделей публічно-приватного партнерства, дослідженні можливостей впровадження культурних ваучерів та формуванні інтегрованої системи KPI для бюджетних програм.

УДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМІВ ФІНАНСОВОЇ ПІДТРИМКИ МІКРО-, МАЛОГО ТА СЕРЕДНЬОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА В УКРАЇНІ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ І ЇХ ВПЛИВ НА РОЗВИТОК ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД

2026-06-23T15:40:01+03:00

Вступ. Підтримка мікро-, малого та середнього підприємництва (ММСП) є одним із пріоритетів публічного управління, оскільки цей сектор визначає зайнятість, доходи місцевих бюджетів і соціально-економічну стійкість громад. Повномасштабна війна суттєво ускладнила доступ ММСП до фінансових ресурсів, посиливши потребу в державній і міжнародній допомозі. Попри реалізацію відповідних програм, можливості ММСП отримувати ресурси залишаються нерівномірними, а механізми потребують удосконалення.

Мета. Метою статті є аналіз механізмів фінансової підтримки ММСП в умовах воєнного стану, здійснення структурної оцінки їх впливу на розвиток територіальних громад України та визначення напрямів удосконалення таких механізмів.

Матеріали і методи. Дослідження ґрунтується на програмно-нормативних документах України, статистичних даних Державної служби статистики, аналітичних матеріалах міністерств, звітах міжнародних організацій та наукових працях вітчизняних дослідників у сфері публічного управління й економіки. Застосовано системний підхід, аналіз і синтез, порівняльний та статистичний аналіз, а також логічне узагальнення. Для структурної оцінки впливу фінансових механізмів розроблено критеріальну матрицю, що охоплює фіскально-економічний, соціально-адаптаційний та інституційно-інфраструктурний виміри.

Результати. Здійснено аналіз ключових механізмів підтримки ММСП – державних портфельних гарантій, грантових програм і міжнародних фінансових ініціатив, які сприяють стабілізації підприємницького сектору та стійкості громад. Встановлено, що ці механізми стимулюють розвиток територіальних громад, підвищують їх спроможність, активізують підприємницьку діяльність і забезпечують зайнятість населення. Водночас ефективність механізмів підтримки обмежується адміністративними та організаційними бар’єрами, нерівномірним доступом до ресурсів і високими ризиками для підприємств у прифронтових та деокупованих громадах. Удосконалення механізмів доцільно спрямувати на розширення географічно диференційованої підтримки, впровадження спеціальних програм для зон високого воєнного ризику, консолідацію ресурсів і масштабування цифрових сервісів підтримки підприємництва.

Перспективи. Подальші дослідження слід спрямувати на розробку методики кількісного оцінювання ефективності фінансової підтримки ММСП та її впливу на доходи місцевих бюджетів, рівень зайнятості, інтеграцію вразливих груп і розвиток релокованих підприємств.

УПРАВЛІННЯ ОБ’ЄКТАМИ ПРАВА КОМУНАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД: НОВАЦІЇ ТА ПРОБЛЕМИ ПЕРЕХІДНОГО ПЕРІОДУ

2026-06-05T15:02:37+03:00

Вступ. Обраний Україною курс на членство в Європейському Союзі вимагає адаптації українського законодавства до європейських стандартів, зокрема і в частині зміни правил функціонування господарюючих суб’єктів. Скасування Господарського кодексу України у серпні 2025 року стало важливим кроком в цьому напряму. Запропонований підхід до функціонування суб’єктів господарювання в Україні повністю змінив концепцію управління об’єктами права державної та комунальної власності, що викликало неабиякий резонанс в українському суспільстві. Тому врегулювання проблемних питань, що виникають внаслідок цієї реформи в сфері управління місцевим господарством і пов’язані із запровадженням нових форм управління юридичними особами публічного права та комунальним майном, зокрема і в перехідний період, набувають особливого значення для територіальних громад і органів місцевого самоврядування, що їх представляють.

Мета. Метою статті є визначення проблем запровадження нової концепції управління об’єктами права комунальної власності в територіальних громадах, пов’язаної із скасуванням Господарського кодексу України, та визначення напрямків їх врегулювання.

Матеріали і методи. Матеріалами дослідження є: 1) нормативно-правові акти щодо пов’язані з процесами управління об’єктами права комунальної власності; 2) статистичні дані щодо юридичних осіб з організаційно-правовою формою підприємство, які зареєстровані в Україні; 3) праці науковців, які стосуються управління об’єктами права державної та комунальної власності.

В процесі здійснення дослідження було використано наступні наукові методи: статистичні (для аналізу кількості юридичних осіб з організаційно правовою формою підприємство за їх видами); теоретичного узагальнення та графічного представлення результатів (для порівняльного аналізу та характеристики процесів закріплення комунального майна на відповідному праві за юридичними особами публічного права); аналізу, синтезу, індукції та дедукції (при дослідженні проблем, що пов’язані з управлінням об’єктами права комунальної власності в перехідний період після скасування Господарського кодексу України); логічного узагальнення результатів (формулювання висновків).

Результати. В статті досліджено вплив скасування Господарського кодексу України на ефективність діяльності органів публічного управління та суб’єктів комунального сектору господарювання. З’ясовано особливості проходження перехідного періоду для юридичних осіб публічного права, заснованих на комунальній власності, на рівні територіальних громад. Проведено порівняльний аналіз процедур закріплення комунального майна за суб’єктами, засновником яких є територіальна громада, та прав користування ним в період до запровадження нової концепції управління об’єктами права комунальної власності, в перехідний період та після його завершення. Сформульовано основні ризики та потенційні наслідки реформування сфери управління об’єктами права комунальної власності територіальних громад. Запропоновано удосконалений механізм надання права користування комунальним майном юридичним особам, заснованим на комунальній формі власності, в перехідний період, з урахуванням проведення реорганізаційних процедур щодо перетворення комунальних підприємств в інші організаційно-правові форми господарювання, що забезпечить їх ефективне і стабільне функціонування та зафіксує правовий статус придбаного ними майна. Узагальнено та систематизовано основні проблеми, пов’язані із запровадженням новацій в законодавстві, що стосуються переходу до нових організаційно-правових форм господарювання та управління майном в комунальному секторі місцевого господарства. Визначено перспективи подальших досліджень в частині вивчення зарубіжного досвіду корпоратизації муніципальних підприємств та запровадження узуфрукту на муніципальне майно, його адаптації для українських громад.

Перспективи. Перспективи цього дослідження полягають у визначенні напрямів та механізмів врегулювання проблемних питань комунальних підприємств, пов’язаних з їх корпоратизацією внаслідок запровадження нової концепції управління об’єктами права комунальної власності та закріпленням комунального майна за юридичними особами з різними правами користування. Для адаптації українського законодавства до європейських стандартів та безболісного проходження перехідного періоду необхідно вивчення закордонного досвіду корпоратизації юридичних осіб муніципального сектору та ефективності використання власності населених пунктів в умовах функціонування нових форм господарювання.