АРХІТЕКТУРА НАЦІОНАЛЬНОЇ СТІЙКОСТІ УКРАЇНИ В УМОВАХ ВІЙНИ: ПУБЛІЧНЕ УПРАВЛІННЯ В УМОВАХ БЕЗПЕКОВИХ ВИКЛИКІВ

Анотація

Вступ. Національна стійкість набуває ключового значення для забезпечення безперервності функціонування держави, суспільства та критичної інфраструктури України в умовах повномасштабної війни, гібридних загроз і тривалої безпекової нестабільності. Особливої актуальності ця проблема набуває в контексті публічного управління, яке має забезпечувати координацію дій органів державної влади, місцевого самоврядування, сектору безпеки й оборони, громадянського суспільства та міжнародних партнерів.

Метою статті є дослідження архітектури національної стійкості України в умовах війни крізь призму публічного управління, безпекових викликів та інституційної спроможності держави, а також визначення ключових напрямів підвищення ефективності управлінських механізмів кризового реагування, безперервності врядування та суспільної консолідації.

Матеріали та методи. Матеріалами дослідження стали нормативно-правові акти України у сфері національної безпеки, публічного управління та забезпечення національної стійкості, стратегічні документи, аналітичні матеріали, наукові праці вітчизняних і зарубіжних дослідників, а також сучасні підходи НАТО та Європейського Союзу до розуміння стійкості держави й суспільства. У процесі дослідження використано методи теоретичного узагальнення, системного аналізу, порівняння, синтезу, структурно-функціонального підходу та інституційного аналізу.

Результати. Встановлено, що архітектура національної стійкості України в умовах війни є багаторівневою системою, яка поєднує стратегічний, інституційний, регіональний, місцевий і суспільний рівні управління. Обґрунтовано, що національна стійкість не може розглядатися лише як складова оборонної політики, оскільки вона охоплює безперервність державного управління, захист критичної інфраструктури, цифрову трансформацію, економічну стабільність, інформаційну безпеку, гуманітарну підтримку населення та здатність територіальних громад до самоорганізації. Проаналізовано роль публічного управління як координаційного механізму, що забезпечує узгодження дій центральних органів влади, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, громадянського суспільства та міжнародних партнерів. Визначено, що особливістю української моделі стійкості є поєднання централізованого стратегічного управління з високим рівнем горизонтальної суспільної самоорганізації. Охарактеризовано ключові виклики, серед яких -руйнування інфраструктури, кібератаки, енергетичні кризи, інформаційно-психологічний тиск, міграційні процеси, ресурсне виснаження та потреба у збереженні демократичного характеру управління в умовах воєнного стану. Обґрунтовано необхідність розвитку сценарного планування, кадрової спроможності публічного управління, цифрових інструментів безперервності врядування та механізмів довіри між державою і суспільством.

Перспективи. Подальші наукові дослідження доцільно спрямувати на розроблення практичних моделей оцінювання національної та регіональної стійкості, формування індикаторів ефективності публічного управління в умовах війни, аналіз механізмів взаємодії держави й територіальних громад, а також адаптацію європейського та євроатлантичного досвіду до потреб повоєнного відновлення України.