ПРОБЛЕМАТИКА ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ВІЙСЬКОВИХ ОБ’ЄКТІВ: СПІВВІДНОШЕННЯ МІЖНАРОДНОГО ГУМАНІТАРНОГО ТА НАЦІОНАЛЬНОГО ПРАВА

Анотація

Вступ. У статті здійснено комплексний аналіз проблематики визначення поняття військових об’єктів крізь призму співвідношення норм міжнародного гуманітарного права та національного законодавства України. Обґрунтовано, що належне розуміння правової природи військового об’єкта має ключове значення не лише для визначення законності військових цілей у період збройного конфлікту, а й для формування ефективної системи адміністративно-правової охорони та оборони таких об’єктів. Особливу увагу приділено критеріям характеру, розташування, призначення та використання, які застосовуються у міжнародному гуманітарному праві для відмежування військових об’єктів від цивільних.

Мета. Метою статті є аналіз сучасних міжнародно-правових і національних підходів до визначення військових об’єктів, з’ясування змісту основних критеріїв їх ідентифікації, а також обґрунтування значення цих критеріїв для вдосконалення адміністративно-правових заходів охорони та оборони військових об’єктів в умовах правового режиму воєнного стану.

Матеріали і методи. Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові та спеціально-юридичні методи пізнання, зокрема формально-юридичний, системно-структурний, порівняльно-правовий, метод аналізу й синтезу. Дослідження базується на положеннях міжнародного гуманітарного права, зокрема Женевських конвенцій 1949 року та Додаткових протоколів до них, нормах національного законодавства України у сфері оборони, воєнного стану, містобудування, цивільного захисту та охорони військових об’єктів, а також на практиці міжнародних судових інституцій.

Результати. Встановлено, що міжнародне гуманітарне право визначає військовий об’єкт через його фактичний внесок у воєнні дії та наявність явної військової переваги у разі його зруйнування, захоплення або нейтралізації. Проаналізовано зміст критеріїв характеру, розташування, призначення та використання, які мають визначальне значення для кваліфікації об’єкта як військової цілі. Доведено, що національне законодавство України містить фрагментарні підходи до визначення військових об’єктів, які здебільшого зводяться до переліку окремих об’єктів або їх суб’єктної належності без закріплення універсальних кваліфікаційних критеріїв. Обґрунтовано, що в умовах правового режиму воєнного стану адміністративно-правові заходи щодо військових об’єктів трансформуються з переважно охоронної моделі у комплексну оборонну модель, що характеризується підвищеним рівнем імперативності, централізації та оперативності. Окремо встановлено, що земельна ділянка сама по собі не є військовим об’єктом, а набуває відповідного значення лише у поєднанні з її військовим використанням та розміщеною на ній інфраструктурою.

Перспективи. Зазначено, що подальше вдосконалення національного законодавства має бути спрямоване на гармонізацію понятійного апарату з міжнародними стандартами, нормативне закріплення чітких алгоритмів визначення військових об’єктів, документальну фіксацію їх військового статусу, а також удосконалення адміністративно-правових процедур охорони та оборони таких об’єктів. Перспективним напрямом подальших досліджень є поглиблений аналіз правового режиму земельних ділянок, на яких розміщуються військові об’єкти, з урахуванням потреб оборони, обмежень землекористування та гарантій дотримання балансу публічних і приватних інтересів.