Сучасна доктрина права

ЦИФРОВІЗАЦІЯ ТА МОНІТОРИНГ ЯК СУЧАСНІ ІНСТРУМЕНТИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬ

Mon, 04 May 2026 00:00:00 +0300

Вступ. У статті здійснено комплексний аналіз цифровізації та моніторингу як сучасних інструментів адміністративно-правового забезпечення охорони земель. Обґрунтовано, що в умовах трансформації земельних відносин і підвищення вимог до ефективності публічного управління цифрові технології стають ключовим чинником модернізації системи державного контролю за використанням та охороною земель. Розкрито роль геоінформаційних систем, електронного земельного кадастру, Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, технологій дистанційного зондування Землі та автоматизованих інформаційних систем у формуванні сучасної моделі моніторингу земельних ресурсів.

Мета. Метою статті є визначення особливостей адміністративно-правового забезпечення цифровізації та моніторингу у сфері охорони земель, аналіз їх впливу на ефективність державного контролю, а також обґрунтування напрямів удосконалення правового регулювання цифрових механізмів управління земельними ресурсами.

Матеріали і методи. Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові та спеціально-юридичні методи пізнання, зокрема формально-юридичний, системно-структурний, порівняльно-правовий, аналізу й синтезу. Дослідження базується на положеннях земельного, адміністративного та інформаційного законодавства України, нормативно-правових актах у сфері електронного врядування, відкритих даних і державного земельного моніторингу, а також на наукових працях вітчизняних і зарубіжних учених, присвячених цифровій трансформації публічного управління.

Результати. Проаналізовано вплив цифровізації на адміністративні процедури у сфері земельних відносин у контексті підвищення їх прозорості, оперативності та доступності для суб’єктів земельних правовідносин. Встановлено, що впровадження електронного врядування й автоматизованих процедур прийняття адміністративних рішень сприяє зменшенню суб’єктивного впливу, мінімізації корупційних ризиків та підвищенню рівня правової визначеності. Обґрунтовано необхідність належного адміністративно-правового забезпечення цифрових процесів, що передбачає інтеграцію державних інформаційних систем, уніфікацію цифрових реєстрів і нормативне закріплення правового статусу цифрових даних у земельній сфері. Доведено, що поєднання цифровізації адміністративних процедур із сучасними системами моніторингу земель формує превентивну модель державного контролю, засновану на використанні великих масивів даних для прийняття управлінських рішень.

Перспективи. Зазначено, що подальший розвиток цифрових інструментів моніторингу земель пов’язаний із імплементацією європейських стандартів електронного врядування та відкритих даних, гармонізацією національного законодавства з правом Європейського Союзу та удосконаленням адміністративно-правових механізмів управління земельними ресурсами. Результати дослідження можуть бути використані у нормотворчій діяльності, правозастосовній практиці та подальших наукових дослідженнях у сфері земельного та адміністративного права.

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ТА ДОКТРИНАЛЬНІ ЗАСАДИ ІНКЛЮЗІЇ ЕКОЦИДУ ДО СИСТЕМИ МІЖНАРОДНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВОСУДДЯ

Ксенія Олександрівна Зайцева, Віталій Петрович Печуляк — Sun, 10 May 2026 00:00:00 +0300

Вступ. Досліджено концептуальні та доктринальні засади інклюзії екоциду до системи міжнародного кримінального правосуддя в контексті еволюції міжнародно-правового регулювання охорони довкілля. Проаналізовано генезис екоциду від теоретичної концепції до практичного інструменту міжнародного кримінального права. Розглянуто механізми імплементації екоциду у Римський статут Міжнародного кримінального суду та виклики, пов’язані з встановленням mens rea (лат. злочинний розум) та доведенням причинно-наслідкового зв’язку. Висвітлено роль регіональних міжнародних організацій, зокрема Ради Європи, у формуванні нормативної бази криміналізації екоциду. Запропоновано концептуальну модель інтеграції екоциду до системи міжнародного кримінального правосуддя з урахуванням екоцентричного підходу та принципів сталого розвитку. Обґрунтовано необхідність формування спеціального міжнародно-правового режиму відповідальності за екоцид як автономного міжнародного злочину.

Мета. Метою дослідження є розробка концептуальних та доктринальних засад інклюзії екоциду до системи міжнародного кримінального правосуддя через аналіз еволюції правової природи екоциду, виявлення інституційних механізмів його криміналізації та обґрунтування моделі інтеграції екоцентричного підходу до антропоцентричної системи міжнародного кримінального права.

Матеріали і методи. Матеріалами дослідження є міжнародні нормативно-правові акти, серед іншого, акти Європейського Союзу та України, а також їхній доктринальний аналіз в контексті причинно-наслідкового зв’язку екоциду в системі міжнародної кримінальної юстиції. Методи включають системний аналіз правових норм, порівняльний аналіз прецедентів (історичні витоки концепції екоциду через призму використання Agent Orange у В’єтнамі), а також контент-аналіз доктринальних джерел, що дозволяє виявити провідні доктринальні підходи, які існують щодо тематики інклюзії екоциду у системі міжнародно-кримінального правосуддя тощо.

Результат. Конкретизовано, що генезис концепції екоциду в міжнародному праві безпосередньо пов’язаний з усвідомленням недостатності існуючих правових механізмів задля протидії масштабному екологічному руйнуванню. Актуалізовано, трансформація парадигми міжнародного екологічного права від антропоцентризму до екоцентризму – це питання визнання екоциду автономним міжнародним злочином.

Перспективи. Перспективи подальших розробок пов’язані з деталізацією механізмів імплементації екоциду в національні правові системи, розробкою міжнародних стандартів розслідування екологічних злочинів, формуванням системи превентивних заходів для запобігання екоциду. Особливої уваги потребує дослідження взаємозв’язку між екоцидом та іншими міжнародними злочинами, зокрема геноцидом та злочинами проти людяності, в контексті комплексного захисту прав людини та довкілля.

ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ФІНАНСОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ТА УСТАНОВ ДКВС УКРАЇНИ У СПРАВАХ ПРО АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ

Яна Михайлівна Крупко — Sat, 16 May 2026 00:00:00 +0300

Вступ. Ефективність Державної кримінально-виконавчої служби України (ДКВС) як правоохоронного органу безпосередньо залежить від належного фінансового забезпечення. Попри значну кількість наукових праць, присвячених пенітенціарній системі, аспект фінансування саме процесуальної складової адміністративно-юрисдикційної діяльності залишається фрагментарним. Актуальність дослідження підсилюється виявленими у 2024 році системними порушеннями та невідповідністю між бюджетними видатками й реальним рівнем забезпечення установ, що свідчить про кризу чинної моделі управління ресурсами.

Мета. Стаття має на меті здійснити комплексний аналіз нормативно-правової бази та теоретично обґрунтувати структуру фінансового забезпечення процесуальної діяльності органів ДКВС у сфері адміністративної юрисдикції, виявити вади існуючої моделі та розробити пропозиції щодо вдосконалення бюджетного планування.

Матеріали і методи. Дослідження ґрунтується на аналізі положень Бюджетного кодексу України, КУпАП, Закону «Про ДКВС України», а також звітів Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та даних електроної системи закупівель Prozorro за 2024–2025 роки. Використано методи системно-структурного аналізу, формально-юридичний та статистичний методи.

Результати. Встановлено, що фінансування процесуальних потреб ДКВС здійснюється за залишковим принципом, що створює ризики перетворення правоохоронних процедур на формальність. Виокремлено ключові елементи витрат: документування правопорушень, оплата послуг спеціалістів/перекладачів, цифровізація та забезпечення прав учасників провадження. Доведено, що відсутність окремого коду економічної класифікації видатків (далі - КЕКВ) та методики розрахунку нормативів створює середовище для корупційних ризиків. Сформульовано принципи фінансового забезпечення: цільове призначення, повна компенсація витрат, прозорість, адекватність ресурсної бази та антикорупційна превентивність.

Перспективи. Подальші дослідження мають бути спрямовані на розробку конкретної методики розрахунку бюджетних асигнувань на основі середньостатистичної кількості адміністративних справ та імплементацію досвіду країн ЄС щодо цифрової трансформації пенітенціарного провадження.

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ПРИТЯГНЕННЯ ДО ВІДПОВІДАЛЬНОСТИ ЗА ВЧИНЕННЯ ВІЙСЬКОВИХ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ

Сергій Олександрович Дрозач — Tue, 12 May 2026 00:00:00 +0300

Вступ. Адміністративна відповідальність військовослужбовців є важливим інструментом підтримання правопорядку та військової дисципліни в лавах Збройних Сил України. Актуальність дослідження підсилюється умовами воєнного стану, що зумовили стрімке зростання кількості справ про військові адміністративні правопорушення. У цьому контексті виникає гостра потреба у забезпеченні балансу між суворістю дисциплінарних вимог та дотриманням фундаментальних прав людини, що вимагає бездоганної якості нормативного регулювання.

Мета. Метою роботи є комплексний аналіз чинного законодавства (зокрема Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУпАП) та відомчих актів Міністерства оборони України для виявлення правових колізій та прогалин у порядку притягнення військовослужбовців до відповідальності за військові адміністративні правопорушення. Дослідження спрямоване на з’ясування правової природи існуючих суперечностей виходячи з чого робиться спроба надати науково обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення законодавства з метою реалізації принципу юридичної визначеності.

Матеріали і методи. Дослідження базується на аналізі положень КУпАП, Дисциплінарного статуту ЗСУ та відомчої нормативної бази, зокрема Наказів Міністерства оборони України № 329 від 23.10.2021 та № 604 від 29.11.2018. Методологічну основу складають загальнонаукові та спеціальні методи: системно-структурний аналіз використано для вивчення співвідношення норм закону та підзаконних актів; порівняльно-правовий та історичний методи тощо.

Результати. В ході аналізу встановлено наявність суттєвої правової неузгодженості між КУпАП та відомчими інструкціями. Стаття 15 КУпАП закріплює спеціальний порядок відповідальності військових (за дисциплінарними статутами), проте ч. 1 цієї статті містить перелік винятків, коли відповідальність настає на загальних підставах. Дослідження виявило, що військові адміністративні правопорушення (Глава 13-Б КУпАП) фактично не включені до цього законодавчого переліку винятків. Натомість їх розгляд у загальному порядку (зі складанням протоколу та судовим розглядом) передбачено лише на рівні підзаконного акту Міністерства оборони України.

Автор доводить, що такий підхід суперечить принципу юридичної визначеності, оскільки порядок притягнення до відповідальності має визначатися законом, а не відомчим актом. Обґрунтовано необхідність внесення змін до ч. 1 ст. 15 КУпАП шляхом прямого включення до неї посилання на Главу 13-Б КУпАП.

Перспективи. Подальші наукові розвідки мають бути спрямовані на детальне вивчення адміністративно-правового статусу військовослужбовців як специфічних суб’єктів відповідальності. Окремої уваги потребує вдосконалення процедурних аспектів складання протоколів та збору доказової бази у справах про військові правопорушення, а також аналіз судової практики з метою уніфікації підходів до розгляду цієї категорії справ в умовах триваючої збройної агресії.

ДОГОВІР УЗУФРУКТА ЯК НЕПОІМЕНОВАНИЙ ДОГОВІР У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

Володимир Миколайович Паньківський — Sun, 17 May 2026 00:00:00 +0300

Вступ. Договір узуфрукта є поширеним правовим інструментом у багатьох зарубіжних країнах, що зумовлено його здатністю ефективно регулювати сучасні майнові правовідносини та відповідати динаміці їх розвитку. Унормування можливості встановлення узуфрукта на підставі договору також відображає аналогічні тенденції розвитку майнових правовідносин в Україні.

Мета. Метою статті є розкриття договору узуфрукта як непоіменованого договору у цивільному праві України, визначення особливостей його правового регулювання та перспектив застосування.

Матеріали і методи. Матеріальною базою дослідження є положення законодавства, що регулюють цивільні правовідносини щодо встановлення узуфрукта на підставі договору. Для підготовки публікації використано загальнонаукові та спеціально-правові методи дослідження, зокрема: порівняльно-правовий метод і метод правового аналізу – для дослідження нормативно-правових актів, які становлять правове підґрунтя цього договору, та з’ясування особливостей його правової природи; системно-структурний метод – для визначення його місця в системі цивільно-правових договорів; метод правового прогнозування – для визначення перспектив розвитку правового регулювання договору узуфрукта.

Результати. Розкрито правове регулювання поняття узуфрукта як одного з речових прав на чуже майно та підстав його встановлення за чинним національним законодавством, а також у проєкті ЦК України. Встановлено, що договір узуфрукта, як одна з підстав його виникнення належить до непоіменованих договорів. У зв’язку з цим, обґрунтовано необхідність застосування до нього загальних положень цивільного законодавства про договірні зобов’язання та вимоги щодо відповідності його змісту таким положенням. На основі порівняльного аналізу договорів найму (оренди) та узуфрукта з’ясовано, що особливістю останнього є те, що речове право на чуже майно виникає не з цього договору як такого, а на його підставі як юридичному факті.

Перспективи. Подальші дослідження доцільно спрямувати на поглиблене вивчення правової природи договору узуфрукта, розкриття його змісту та динаміки.

ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРИНЦИПІВ ПУБЛІЧНОГО КОНТРОЛЮ У СФЕРІ ОХОРОНИ ОБ’ЄКТІВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Юлія Сергіївна Канарик, Сергій Вікторович Слюсаренко — Fri, 01 May 2026 00:00:00 +0300

Вступ. У сучасних умовах трансформації системи публічного управління в Україні особливого значення набуває питання формування ефективних підходів до управління у сфері охорони об’єктів права інтелектуальної власності. Зважаючи на те, що публічно-правовий захист інтелектуальної власності реалізується через норми публічного права, які формують цілісну систему правового регулювання, істотне значення у цьому механізмі мають принципи функціонування державних органів у сфері інтелектуальної власності. Такі принципи затверджуються державою з урахуванням загальновизнаних правових засад, сформованих у процесі правозастосовної практики. Зміни в системі виконавчої влади, а також орієнтація на європейські стандарти зумовлюють необхідність переосмислення сутності та ролі принципів управлінської діяльності. Водночас недостатній рівень наукової розробленості принципів публічного управління у цій сфері визначає актуальність дослідження.

Мета. Метою статті є дослідження теоретичних засад та визначення системи принципів управлінської діяльності у сфері інтелектуальної власності, а також обґрунтування їх значення для ефективного функціонування державного контролю.

Матеріали і методи. Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові та спеціально-юридичні методи, зокрема: системний підхід — для аналізу інтелектуальної власності як цілісної управлінської системи; формально-логічний метод — для визначення сутності поняття «принцип»; порівняльно-правовий метод — для зіставлення наукових підходів та законодавчих положень; а також метод узагальнення — для формування авторського бачення системи принципів. Нормативну базу становлять положення Конституції України, законодавчі та підзаконні акти, а також наукові праці вітчизняних і зарубіжних дослідників.

Результати. У статті визначено, що принципи управлінської діяльності у сфері інтелектуальної власності є базовими засадами, які забезпечують ефективність державного контролю та функціонування відповідних інститутів. Обґрунтовано доцільність виокремлення системи принципів, серед яких: верховенство права, законність, пріоритет прав і свобод людини, демократизм, взаємна відповідальність держави і особи, публічність, ефективність, науковість, плановість та інші. Доведено, що ці принципи мають універсальний характер і водночас відображають специфіку управління у сфері інтелектуальної власності.

Перспективи. Подальші наукові дослідження доцільно спрямувати на розробку чіткої класифікації принципів управління у сфері інтелектуальної власності, їх нормативне закріплення, а також адаптацію до європейських стандартів публічного управління. Особливу увагу слід приділити практичним механізмам реалізації цих принципів у діяльності органів публічної влади, що сприятиме підвищенню ефективності державного контролю та забезпеченню належного рівня захисту прав суб’єктів інтелектуальної власності.

ЗАБОРОНА ПРИМУСОВОЇ АСИМІЛЯЦІЇ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН І КОРІННИХ НАРОДІВ

Мар’яна Володимирівна Афанасьєва — Thu, 21 May 2026 00:00:00 +0300

Вступ. Статтю присвячено комплексному дослідженню міжнародного принципу заборони примусової асиміляції національних меншин і корінних народів у контексті сучасного міжнародного та конституційного права. Особливу увагу приділено співвідношенню інтеграційної політики держави та асиміляційних практик, а також аналізу прямої і непрямої (структурної) асиміляції крізь призму людської гідності, автономії особистості та права на збереження культурної ідентичності.

У статті обґрунтовано, що, незважаючи на розвиток міжнародних стандартів захисту прав національних меншин і корінних народів, сучасна система правових гарантій залишається вразливою до політичних трансформацій, безпекових викликів та асиміляційних практик держав. Встановлено, що поряд із прямими формами примусової асиміляції дедалі більшого поширення набувають приховані механізми структурного впливу, які реалізуються через формально нейтральні мовні, освітні, адміністративні та інформаційні політики.

Мета. Метою дослідження є комплексний аналіз міжнародно-правового принципу заборони примусової асиміляції як складової системи захисту прав людини, а також визначення правових критеріїв оцінки державної етнополітики з погляду забезпечення людської гідності, свободи ідентичності та культурної автономії.

Матеріали і методи. Методологічну основу дослідження становлять формально-юридичний, порівняльно-правовий та системно-структурний методи. Проаналізовано міжнародні договори у сфері міжнародного гуманітарного права, міжнародного права прав людини та європейських стандартів захисту національних меншин, а також сучасні наукові праці, присвячені проблематиці асиміляції та етнополітики.

Результати. Доведено, що примусова асиміляція є не лише порушенням прав меншин і корінних народів, а й посяганням на людську гідність як фундаментальну конституційну цінність. Обґрунтовано, що непряма (структурна) асиміляція реалізується через формально нейтральні норми, які фактично позбавляють особу можливості вільно зберігати власну культурну, мовну чи релігійну ідентичність. Визначено, що критеріями оцінки легітимності державної етнополітики є дотримання принципу пропорційності, недопущення структурної дискримінації та забезпечення реальної участі меншин у процесах ухвалення рішень.

Перспективи. Перспективними напрямами подальших досліджень є розроблення правових механізмів оцінки асиміляційного ефекту державних політик, нормативне розмежування інтеграції та примусової асиміляції, а також удосконалення національних гарантій захисту культурної та мовної ідентичності в умовах сучасних безпекових викликів

ОЦІНЮВАННЯ ПОСАД З ПІДВИЩЕНИМИ КОРУПЦІЙНИМИ РИЗИКАМИ: ДОСВІД УКРАЇНИ ТА ДЕРЖАВ-ЧЛЕНІВ НАТО

Thu, 21 May 2026 00:00:00 +0300

Вступ. У статті досліджено теоретичні та практичні підходи до оцінювання посад з підвищеними корупційними ризиками у секторі безпеки і оборони. Обґрунтовано, що корупційні ризики значною мірою зумовлені не лише індивідуальними рисами характеру посадових осіб, а насамперед функціональними повноваженнями, рівнем дискреції, доступом до ресурсів та ступенем контролю, що притаманні конкретним посадам. Проаналізовано національну нормативно-правову базу України у сфері запобігання корупції та існуючі підходи до ідентифікації посад, пов’язаних з підвищеними корупційними ризиками. Особливу увагу приділено досвіду держав-членів НАТО, зокрема використанню ризик-орієнтованого підходу (risk-based approach), функціонального аналізу посад, механізмів розподілу повноважень, внутрішнього контролю та профілактичних антикорупційних інструментів.

Встановлено, що в державах-членах НАТО оцінювання посад є складовою системного управління корупційними ризиками та інтегроване у процеси кадрового менеджменту, внутрішнього контролю та забезпечення доброчесності персоналу. Водночас в Україні існуючі механізми потребують подальшого розвитку у напрямі формування стандартизованих методик оцінювання посад, впровадження системного ризик-орієнтованого підходу та інтеграції результатів оцінювання у процеси управління персоналом.

За результатами дослідження визначено основні напрями удосконалення системи оцінювання посад з підвищеними корупційними ризиками в Україні з урахуванням стандартів і практик держав-членів НАТО, що сприятиме підвищенню ефективності антикорупційної політики, зміцненню доброчесності персоналу та підвищенню рівня інституційної стійкості сектору безпеки і оборони.

Мета. Метою дослідження є теоретичне обґрунтування та аналіз практичних підходів до оцінювання посад з підвищеними корупційними ризиками, дослідження національного досвіду України та держав-членів НАТО у цій сфері, а також визначення пріоритетних напрямів удосконалення системи оцінювання посад вразливих до корупції у секторі безпеки і оборони України з урахуванням міжнародних стандартів і практик забезпечення доброчесності.

Матеріали і методи. Матеріалами дослідження є: 1) нормативно-правові акти України, що регулюють питання запобігання корупції та управління корупційними ризиками, зокрема Закон України «Про запобігання корупції», антикорупційні програми та методичні рекомендації Національного агентства з питань запобігання корупції; 2) міжнародні нормативні та методичні документи, зокрема матеріали НАТО у межах програми Building Integrity, рекомендації OECD, Transparency International та інших міжнародних організацій у сфері забезпечення доброчесності та управління корупційними ризиками; 3) наукові праці вітчизняних і зарубіжних учених, присвячені проблемам запобігання корупції, управління корупційними ризиками та забезпечення доброчесності у секторі безпеки і оборони.

В процесі здійснення дослідження було використано такі наукові методи: теоретичного узагальнення — для аналізу наукових підходів до визначення сутності корупційних ризиків; порівняльно-правовий метод — для дослідження особливостей нормативного регулювання оцінювання корупційних ризиків в Україні та державах-членах НАТО; системно-структурний метод — для визначення місця оцінювання посад у системі управління корупційними ризиками та забезпечення доброчесності; логіко-аналітичний метод - для аналізу чинного нормативно-правового забезпечення та формування обґрунтованих висновків; метод логічного узагальнення - для систематизації отриманих результатів і визначення напрямів удосконалення системи оцінювання посад з підвищеними корупційними ризиками; метод аналізу та синтезу — для комплексного дослідження теоретичних і практичних аспектів оцінювання посад та формування цілісного наукового підходу до вирішення досліджуваної проблеми.

Застосування зазначених методів у дослідженні мало конкретний прикладний характер. Зокрема, порівняльно-правовий метод було використано для аналізу нормативно-правового забезпечення оцінювання корупційних ризиків в Україні та державах-членах НАТО, що дозволило виявити ключові відмінності у підходах до ідентифікації корупційно вразливих посад. Системно-структурний метод застосовано для визначення місця оцінювання посад у загальній системі управління корупційними ризиками та забезпечення доброчесності персоналу. Метод аналізу та синтезу використано при дослідженні функціональних характеристик посад, що дозволило виокремити основні критерії їх корупційної вразливості. Логіко-аналітичний метод дав можливість узагальнити національну та міжнародну практику та сформувати пропозиції щодо удосконалення системи оцінювання посад з підвищеними корупційними ризиками в Україні.

Результати. У науковій статті досліджено теоретичні та практичні підходи до оцінювання посад з підвищеними корупційними ризиками як складової системи управління корупційними ризиками у секторі безпеки та оборони. Визначено сутність посади як самостійного об’єкта управління корупційними ризиками та обґрунтовано необхідність її оцінювання на основі функціонального підходу. Проаналізовано нормативно-правове забезпечення України у сфері запобігання корупції, а також міжнародні стандарти та практики держав-членів НАТО щодо забезпечення доброчесності персоналу.

Встановлено, що існуюча система оцінювання корупційних ризиків в Україні зосереджена переважно на аналізі функцій і процесів, тоді як оцінювання посад як окремих носіїв корупційного ризику потребує подальшого розвитку. Визначено основні критерії оцінювання посад, зокрема рівень дискреційних повноважень, доступ до матеріальних і фінансових ресурсів, можливість впливу на прийняття управлінських рішень та рівень контролю за діяльністю посадової особи.

Запропоновано підхід до оцінювання посад з підвищеними корупційними ризиками, який базується на принципах ризик-орієнтованого управління та враховує міжнародний досвід держав-членів НАТО. Реалізація такого підходу сприятиме підвищенню ефективності антикорупційної політики, своєчасному виявленню корупційно вразливих посад та впровадженню превентивних заходів щодо мінімізації відповідних ризиків.

Оцінювання посад з підвищеними корупційними ризиками є важливим інструментом забезпечення доброчесності персоналу, підвищення прозорості управлінських процесів та ефективності використання державних ресурсів, а також сприяє формуванню системи управління корупційними ризиками відповідно до міжнародних стандартів.

Перспективи. В подальших наукових дослідженнях доцільно зосередити увагу на розробленні стандартизованої методики оцінювання посад з підвищеними корупційними ризиками, яка враховуватиме функціональні повноваження, рівень дискреції, доступ до ресурсів та інші фактори, що визначають корупційну вразливість посад. Особливої уваги потребує розроблення практичних механізмів впровадження такої методики у діяльність органів сектору безпеки і оборони України.

Це дозволить підвищити ефективність системи запобігання корупції, забезпечити більш ефективне управління корупційними ризиками та сприятиме формуванню сучасної системи забезпечення доброчесності персоналу відповідно до стандартів НАТО та міжнародних практик.

ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРИНЦИПІВ ГЕНДЕРНОЇ РІВНОСТІ ТА НЕДИСКРИМІНАЦІЇ У КОРПОРАТИВНОМУ УПРАВЛІННІ

Sat, 23 May 2026 00:00:00 +0300

Вступ. Сучасний розвиток корпоративних правовідносин супроводжується переосмисленням підходів до корпоративного управління, за яких ефективність діяльності юридичних осіб оцінюється не лише за економічними показниками, а й через дотримання стандартів належного врядування, прозорості, підзвітності та захисту прав людини. У таких умовах принципи гендерної рівності та недискримінації дедалі більше інтегруються в систему правових орієнтирів корпоративного управління. Посилення європейських регуляторних підходів і потреба адаптації національного законодавства до сучасних стандартів зумовлюють актуальність дослідження правового забезпечення цих принципів у корпоративному управлінні.

Мета. Метою статті є дослідження правового забезпечення принципів гендерної рівності та недискримінації у корпоративному управлінні, аналіз відповідних міжнародних, європейських і національних правових стандартів, а також обґрунтування напрямів удосконалення корпоративно-правового регулювання.

Матеріали і методи. Джерельну основу дослідження становили міжнародні та європейські правові акти, що формують стандарти гендерної рівності й недискримінації у сфері економічної діяльності та корпоративного управління, зокрема Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (CEDAW), Хартія основоположних прав Європейського Союзу, директиви ЄС у сфері рівного ставлення та гендерного балансу в корпоративному управлінні, нормативно-правові акти України, а також релевантні наукові дослідження з корпоративного, трудового та антидискримінаційного права.

Методологічну основу дослідження становили формально-юридичний, порівняльно-правовий та доктринальний методи правового аналізу. Формально-юридичний метод використано для дослідження змісту міжнародних, європейських і національних нормативно-правових актів, що регулюють питання гендерної рівності, недискримінації та корпоративного управління. Порівняльно-правовий метод застосовано для зіставлення підходів права Європейського Союзу та законодавства України щодо правового забезпечення гендерної рівності у корпоративному середовищі. Доктринальний аналіз використано для узагальнення наукових підходів до розуміння принципів рівності, недискримінації, корпоративної автономії та сучасного корпоративного врядування. Метод правового синтезу дав змогу виявити нормативні прогалини та сформулювати пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання.

Результати. У статті досліджено доктринальні та нормативно-правові засади забезпечення принципів гендерної рівності та недискримінації у корпоративному управлінні. На основі аналізу міжнародних стандартів, права Європейського Союзу та законодавства України встановлено, що чинна національна модель правового регулювання забезпечує переважно загальні антидискримінаційні гарантії, тоді як спеціальне корпоративне законодавство, зокрема закони України «Про акціонерні товариства» та «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», не містить спеціалізованих механізмів забезпечення гендерної рівності у корпоративному управлінні. Визначено ключові проблеми правового регулювання, зокрема декларативність окремих гарантій, відсутність внутрішньокорпоративних антидискримінаційних процедур, недостатню адаптованість механізмів захисту прав до специфіки корпоративних правовідносин і фрагментарну інтеграцію принципів рівності до корпоративного комплаєнсу. Запропоновано напрями вдосконалення правового забезпечення, що охоплюють гармонізацію із сучасними стандартами права ЄС, розвиток внутрішніх корпоративних процедур запобігання дискримінації, інтеграцію підходів diversity governance до систем корпоративного управління та посилення комплаєнс-механізмів.

Перспективи. У подальших дослідженнях доцільно зосередити увагу на аналізі механізмів імплементації європейських стандартів у сфері корпоративного управління в національне законодавство України, дослідженні правової природи внутрішньокорпоративних антидискримінаційних процедур, а також розробленні моделей інтеграції принципів гендерної рівності до систем корпоративного комплаєнсу та стандартів корпоративного управління. Це створює підґрунтя для подальшого розвитку правового регулювання гендерної рівності у корпоративних правовідносинах та вдосконалення механізмів протидії дискримінації у сфері корпоративного управління.

ПРОБЛЕМАТИКА ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ВІЙСЬКОВИХ ОБ’ЄКТІВ: СПІВВІДНОШЕННЯ МІЖНАРОДНОГО ГУМАНІТАРНОГО ТА НАЦІОНАЛЬНОГО ПРАВА

Sun, 24 May 2026 00:00:00 +0300

Вступ. У статті здійснено комплексний аналіз проблематики визначення поняття військових об’єктів крізь призму співвідношення норм міжнародного гуманітарного права та національного законодавства України. Обґрунтовано, що належне розуміння правової природи військового об’єкта має ключове значення не лише для визначення законності військових цілей у період збройного конфлікту, а й для формування ефективної системи адміністративно-правової охорони та оборони таких об’єктів. Особливу увагу приділено критеріям характеру, розташування, призначення та використання, які застосовуються у міжнародному гуманітарному праві для відмежування військових об’єктів від цивільних.

Мета. Метою статті є аналіз сучасних міжнародно-правових і національних підходів до визначення військових об’єктів, з’ясування змісту основних критеріїв їх ідентифікації, а також обґрунтування значення цих критеріїв для вдосконалення адміністративно-правових заходів охорони та оборони військових об’єктів в умовах правового режиму воєнного стану.

Матеріали і методи. Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові та спеціально-юридичні методи пізнання, зокрема формально-юридичний, системно-структурний, порівняльно-правовий, метод аналізу й синтезу. Дослідження базується на положеннях міжнародного гуманітарного права, зокрема Женевських конвенцій 1949 року та Додаткових протоколів до них, нормах національного законодавства України у сфері оборони, воєнного стану, містобудування, цивільного захисту та охорони військових об’єктів, а також на практиці міжнародних судових інституцій.

Результати. Встановлено, що міжнародне гуманітарне право визначає військовий об’єкт через його фактичний внесок у воєнні дії та наявність явної військової переваги у разі його зруйнування, захоплення або нейтралізації. Проаналізовано зміст критеріїв характеру, розташування, призначення та використання, які мають визначальне значення для кваліфікації об’єкта як військової цілі. Доведено, що національне законодавство України містить фрагментарні підходи до визначення військових об’єктів, які здебільшого зводяться до переліку окремих об’єктів або їх суб’єктної належності без закріплення універсальних кваліфікаційних критеріїв. Обґрунтовано, що в умовах правового режиму воєнного стану адміністративно-правові заходи щодо військових об’єктів трансформуються з переважно охоронної моделі у комплексну оборонну модель, що характеризується підвищеним рівнем імперативності, централізації та оперативності. Окремо встановлено, що земельна ділянка сама по собі не є військовим об’єктом, а набуває відповідного значення лише у поєднанні з її військовим використанням та розміщеною на ній інфраструктурою.

Перспективи. Зазначено, що подальше вдосконалення національного законодавства має бути спрямоване на гармонізацію понятійного апарату з міжнародними стандартами, нормативне закріплення чітких алгоритмів визначення військових об’єктів, документальну фіксацію їх військового статусу, а також удосконалення адміністративно-правових процедур охорони та оборони таких об’єктів. Перспективним напрямом подальших досліджень є поглиблений аналіз правового режиму земельних ділянок, на яких розміщуються військові об’єкти, з урахуванням потреб оборони, обмежень землекористування та гарантій дотримання балансу публічних і приватних інтересів.

ІНФОРМАЦІЙНО-ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ЗАХИСТУ ПЕРСОНАЛЬНИХ ДАНИХ У КОРПОРАТИВНІЙ СФЕРІ

Оксана Василівна Дуліна, Ігор Сергійович Куспляк, Володимир Михайлович Сівак — Fri, 29 May 2026 00:00:00 +0300

Вступ. Цифровізація господарської діяльності істотно трансформує корпоративні процеси, пов’язані зі збиранням, зберіганням, використанням, передаванням і захистом персональних даних. Використання CRM-, ERP-, HRM-систем, хмарних сервісів, електронного документообігу, платформ електронної комерції, IoT-рішень та технологій штучного інтелекту розширює масштаби корпоративної обробки інформації про працівників, клієнтів, контрагентів і користувачів цифрових сервісів. Водночас це посилює ризики незаконного доступу, витоку, профілювання, надмірного збирання та неправомірного використання персональних даних. У зв’язку з цим актуалізується потреба у комплексному дослідженні інформаційно-правового механізму захисту персональних даних у корпоративній сфері.

Мета. Метою дослідження є комплексний аналіз інформаційно-правового механізму захисту персональних даних у корпоративній сфері, визначення його правових, організаційних і технологічних складових, а також обґрунтування напрямів удосконалення корпоративної моделі обробки персональних даних з урахуванням міжнародних і європейських стандартів.

Матеріали і методи. Матеріалами дослідження є: 1) міжнародні та європейські акти у сфері захисту персональних даних, зокрема Конвенція Ради Європи № 108 та GDPR; 2) нормативно-правові акти України, що регулюють інформаційні відносини, захист персональних даних, електронний документообіг, електронну комерцію, кібербезпеку та відповідальність за порушення у сфері обробки даних; 3) законопроєкт № 8153 щодо модернізації національного законодавства про захист персональних даних; 4) наукові праці вітчизняних авторів, присвячені проблематиці персональних даних, інформаційної безпеки, корпоративного compliance, HRM-систем, хмарних сервісів та IoT-рішень. У процесі дослідження використано формально-юридичний метод, порівняльно-правовий метод, системно-структурний аналіз, метод класифікації, узагальнення та логіко-правового моделювання.

Результати. У статті розкрито зміст інформаційно-правового механізму захисту персональних даних у корпоративній сфері. Проаналізовано положення Конвенції Ради Європи № 108, GDPR та перспективи модернізації національного законодавства у зв’язку із законопроєктом № 8153. Охарактеризовано вітчизняне нормативне забезпечення захисту персональних даних, включаючи інформаційне, цифрове, адміністративне, кримінальне та кібербезпекове законодавство. Узагальнено наукові підходи до класифікації персональних даних, визначено їх юридично значущі ознаки та значення у корпоративній сфері. Запропоновано авторське визначення інформаційно-правового механізму захисту персональних даних у корпоративній сфері як комплексної системи нормативного регулювання, внутрішнього корпоративного управління, технічної безпеки, контролю доступу, запобігання витокам, реагування на інциденти та юридичної відповідальності, спрямованої на охорону персональних даних у межах корпоративної діяльності. Визначено правовий, організаційний і технологічний напрями захисту персональних даних та розкрито їх значення для корпоративного управління, кадрового адміністрування, договірної роботи, електронної комерції, публічних закупівель, хмарних сервісів та інформаційної безпеки.

Перспективи. Подальші наукові дослідження доцільно спрямувати на розроблення практичної моделі корпоративного data protection compliance, удосконалення внутрішніх політик обробки персональних даних, формування процедур оцінки ризиків, реагування на інциденти інформаційної безпеки та забезпечення відповідності корпоративної обробки персональних даних європейським стандартам.

ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА ЯК ФУНДАМЕНТАЛЬНИЙ ПРИНЦИП СУЧАСНОЇ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

Ігор Леонідович Калімбет — Thu, 28 May 2026 00:00:00 +0300

Вступ. Для сучасної України верховенство права має не абстрактно-доктринальне, а прикладне значення, оскільки через цей принцип оцінюються межі державного втручання у права людини, сталість судової практики, допустимість дискреції в умовах воєнного стану та спроможність правової системи виконувати критерії вступу до Європейського Союзу.

Мета. Метою статті є комплексний науково-правовий аналіз верховенства права як фундаментального принципу сучасної правової системи України, з’ясування його нормативного змісту, судової конкретизації, проблем реалізації та порівняння національного підходу з критеріями ЄС і практикою ЄСПЛ.

Матеріали і методи. Дослідження ґрунтується на аналізі Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану», Updated Rule of Law Checklist Венеціанської комісії, рішень Конституційного Суду України 2024–2025 років, постанов Верховного Суду 2025 року, рішень Європейського суду з прав людини 2025–2026 років, Звіту Європейської Комісії щодо України за 2024 рік, а також сучасних наукових публікацій 2024–2026 років. Використано формально-юридичний, порівняльно-правовий, системно-структурний, герменевтичний та логіко-юридичний методи.

Результати. Обґрунтовано, що головна проблема українського правопорядку полягає не у відсутності нормативного закріплення верховенства права, а у розриві між конституційною формулою цього принципу та якістю його інституційного втілення. Виокремлено п’ять ключових зон ризику: несталість судової практики, проблеми виконання судових рішень, надмірна дискреція органів влади, правова невизначеність у воєнний період та недостатньо системне використання стандартів ЄСПЛ і критеріїв ЄС у національному правозастосуванні. Доведено, що європейський підхід переводить верховенство права з рівня абстрактної цінності у площину перевірюваних інституційних критеріїв.

Перспективи. Перспективними напрямами подальших досліджень є вивчення процедур відступу від усталеної судової практики Верховного Суду, правових механізмів виконання рішень національних судів і ЄСПЛ, а також інструментів попередньої перевірки законопроєктів на відповідність вимогам верховенства права в умовах воєнного стану та євроінтеграції.

МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ НАДАННЯ РЕАБІЛІТАЦІЙНИХ ПОСЛУГ У СИСТЕМІ ПРАВА НА ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я: ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВИЙ ВИМІР

Sat, 30 May 2026 00:00:00 +0300

Вступ. Реабілітація у сучасних системах охорони здоров’я розглядається як один із ключових механізмів забезпечення права на охорону здоров’я, підтримання функціональної незалежності особи та забезпечення її повноцінної участі у суспільному житті. Сучасні міжнародні підходи до організації реабілітаційних послуг сформувалися під впливом трансформації концепції здоров’я та переходу від виключно медичної моделі до комплексної біопсихосоціальної моделі, орієнтованої на функціонування людини. У міжнародних документах та сучасних наукових дослідженнях реабілітація визначається як невід’ємний компонент системи охорони здоров’я поряд із профілактикою, лікуванням і паліативною допомогою. Особливої актуальності питання міжнародної стандартизації реабілітаційних послуг набуває в умовах реформування систем охорони здоров’я, розвитку людиноцентричних моделей медичної допомоги та необхідності адаптації національного законодавства до міжнародних і європейських підходів.

Мета. Дослідити міжнародні стандарти надання реабілітаційних послуг, визначити їх організаційно-правові характеристики та обґрунтувати напрями імплементації у систему охорони здоров’я України.

Матеріали і методи. Основу дослідження становлять міжнародні нормативно-правові акти, програмні документи міжнародних організацій, сучасні іноземні наукові публікації у сфері реабілітації та положення національного законодавства. У процесі дослідження використано порівняльно-правовий метод, метод правового аналізу, системно-структурний метод та метод узагальнення.

Результати. Встановлено, що сучасні міжнародні стандарти реабілітації ґрунтуються на принципах доступності, безперервності реабілітаційного маршруту, мультидисциплінарності, пацієнтоцентричності, інтегрованості у систему охорони здоров’я та оцінювання функціонального результату. Доведено, що ефективна імплементація міжнародних стандартів потребує застосування комплексних організаційно-правових механізмів, які включають нормативне забезпечення, інституційний розвиток, кадрову політику, фінансування та систему моніторингу якості реабілітаційних послуг.

Перспективи. Подальші дослідження доцільно спрямувати на аналіз механізмів імплементації міжнародних стандартів реабілітації у законодавство України, розвиток моделей фінансування реабілітаційної допомоги та розроблення індикаторів оцінювання її результативності.

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ДЕРЖАВНОГО НАГЛЯДУ (КОНТРОЛЮ) У СФЕРІ КОРИСТУВАННЯ НАДРАМИ

Роман Станіславович Кірін — Sun, 31 May 2026 00:00:00 +0300

Вступ. Державний нагляд (контроль) у сфері надрокористування критично важливий для запобігання виснаженню ресурсів, захисту економічних, екологічних та безпекових інтересів держави та суспільства. Він гарантує раціональний видобуток корисних копалин, дотримання екологічних стандартів, а також захищає економічні інтереси держави. Водночас, дублювання функцій та розрізненість повноважень у сфері надрокористування є однією з головних проблем державного управління ресурсами надр в Україні.

Мета. Метою дослідження є розкриття актуальних питань у правовому регулюванні контрольно-наглядових відносин, що виникають у сфері користування надрами.

Матеріали і методи. Матеріалами дослідження є: 1) нормативно-правові акти України у сфері регулювання контрольно-наглядових, господарських, екологічних, гірничих та геологічних відносин; 2) емпіричний матеріал реальних даних, фактів, результатів досліджень державного нагляду (контролю) у сфері надрокористування; 3) наукові публікації, присвячені правовим та іншим аспектам контрольно-наглядової діяльності у сфері користування надрами. У процесі дослідження було використано такі основні методи наукового пізнання: порівняльно-правовий метод (для виявлення відмінностей державного контролю та нагляду при користуванні надрами); формально-юридичний метод (для з’ясування змісту правових приписів нормативних актів; системний метод - для комплексного дослідження правової регламентації процедури державного нагляду (контролю); метод документального аналізу - в процесі вивчення інформаційно-довідкових матеріалів.

Результати. У науковій статті розкрито низка специфічних та проблемних питань, що супроводжують державний геологічний контроль на сучасному етапі його розвитку. Встановлено, що наразі в Україні у сфері державного нагляду (контрою) за користуванням надрами уповноважені суб’єкти здійснюють три його різновиди. Аргументовано, що вітчизняна система державного нагляду (контрою) у сфері надрокористування модернізується під європейські стандарти.

Перспективи. В подальших наукових дослідженнях пропонується зосередити увагу на перспективах розвитку законодавства про надра, які стосуються гарантій інвесторам, рентної плати, стимулювання обігу спецдозволів.

ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА САМОВІЛЬНЕ ЗАЛИШЕННЯ ВІЙСЬКОВОЇ ЧАСТИНИ

Артур Гагікович Мартіросян — Sun, 31 May 2026 00:00:00 +0300

Вступ. Самовільне залишення військової частини або місця служби в умовах воєнного стану належить до найбільш поширених військових кримінальних правопорушень, кримінально-правове реагування на які безпосередньо пов’язане із забезпеченням військової дисципліни та обороноздатності держави. Водночас сучасна практика кримінально-правового реагування на СЗЧ актуалізує проблему співвідношення забезпечення військової дисципліни та принципу справедливості кримінальної відповідальності, оскільки уніфікований характер законодавчої моделі відповідальності не завжди враховує суттєві відмінності окремих випадків самовільного залишення військової частини.

Мета. Метою статті є дослідження теоретичних засад диференціації кримінальної відповідальності за самовільне залишення військової частини в умовах воєнного стану та визначення напрямів удосконалення сучасної моделі кримінально-правового реагування.

Матеріали і методи. Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові та спеціально-юридичні методи пізнання, зокрема формально-юридичний, системно-структурний, порівняльно-правовий та метод правового моделювання. У роботі використано результати аналізу законодавчих змін у сфері кримінальної відповідальності за військові кримінальні правопорушення, наукові підходи до проблем диференціації кримінальної відповідальності та індивідуалізації покарання. Емпіричну основу дослідження становили результати аналізу узагальнених матеріалів щодо випадків самовільного залишення військової частини в одному з бойових підрозділів Збройних Сил України за жовтень 2025 року.

Результати. Установлено, що сучасна модель кримінально-правового реагування на самовільне залишення військової частини характеризується одночасним співіснуванням тенденції до законодавчої уніфікації кримінальної відповідальності та формування окремих диференційованих механізмів кримінально-правового реагування. Обґрунтовано, що посилення кримінальної відповідальності за військові кримінальні правопорушення у 2022–2023 роках об’єктивно звузило можливості судової індивідуалізації покарання у справах про СЗЧ. Водночас запровадження спеціального механізму звільнення від кримінальної відповідальності у разі добровільного повернення військовослужбовця до місця служби фактично засвідчило законодавче визнання неоднорідності окремих випадків СЗЧ та кримінально-правового значення постделіктної поведінки особи. Результати емпіричного дослідження підтвердили, що значна частина випадків СЗЧ пов’язана не лише з умисним ухиленням від проходження військової служби, а й із комплексом психофізичних, організаційних і соціальних чинників, зокрема тривалим перебуванням на бойових позиціях, моральним і фізичним виснаженням, страхом подальшої участі у бойових діях, неповерненням після лікування або сімейними обставинами. Доведено, що надмірна уніфікація кримінально-правового реагування підвищує ризик непропорційності кримінальної відповідальності у фактично різних за змістом випадках самовільного залишення військової частини.

Перспективи. Перспективи подальших досліджень пов’язані з визначенням оптимальних критеріїв диференціації кримінальної відповідальності за самовільне залишення військової частини, а також меж кримінально-правового врахування постделіктної поведінки військовослужбовця у механізмі кримінально-правового реагування.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРОДОВОЛЬЧОЇ БЕЗПЕКИ У СФЕРІ ГРОМАДСЬКОГО ХАРЧУВАННЯ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

Sun, 31 May 2026 00:00:00 +0300

Вступ. Продовольча безпека є складовою національної безпеки держави, проте її адміністративно-правове регулювання традиційно зосереджувалося на аграрному виробництві, тоді як сфера громадського харчування а саме завершальна ланка продовольчого ланцюга, на якій формується безпечність готової страви, залишалася поза увагою. В умовах воєнного стану це питання загострилося через колізію між послабленням державного нагляду (контролю) та потребою гарантувати безпечне організоване харчування, зокрема для особливих категорій осіб: військовослужбовців, внутрішньо переміщених осіб і дітей у закладах освіти.

Мета. Метою статті є дослідження сучасного стану адміністративно-правового регулювання продовольчої безпеки у сфері громадського харчування в умовах воєнного стану, аналіз чинного законодавства, що регулює відповідні відносини, та визначення напрямів вдосконалення законодавства у досліджуваній сфері.

Матеріали і методи. Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові та спеціально-юридичні методи. Зокрема діалектичний метод дозволив розглянути продовольчу безпеку у сфері громадського харчування як динамічне явище, що змінюється під впливом умов воєнного стану. За допомогою системно-структурного методу досліджено взаємозв’язок продовольчої безпеки та безпечності харчових продуктів. Формально-юридичний метод застосовано для аналізу норм Закону України «Про основні принципи та вимоги до безпечності та якості харчових продуктів», актів Кабінету Міністрів України та інших підзаконних актів. Порівняльно-правовий метод використано для зіставлення вітчизняного регулювання з відповідними регламентами Європейського Союзу та стандартами Codex Alimentarius. Нормативно-правову основу становили нормативно-правові акти України, акти права Європейського Союзу, та міжнародні стандарти.

Результати. Установлено, що чинна модель регулювання ґрунтується на принципах системи аналізу небезпечних факторів та контролю у критичних точках (НАССР), однак мораторій на планові заходи державного нагляду (контролю), запроваджений на період воєнного стану, суттєво послабив превентивну функцію держави у сфері громадського харчування. Виявлено непослідовність відновлення контрольних повноважень та фрагментарність регулювання організованого харчування вразливих категорій населення. Обґрунтовано доцільність застосування ризик-орієнтованого підходу та посилення саморегулювання операторів ринку.

Перспективи. Подальші дослідження доцільно спрямувати на розроблення диференційованої моделі державного нагляду (контролю) у сфері громадського харчування, адаптованої до умов воєнного та поствоєнного періодів.

КОНСТИТУЦІЙНІ ПРИНЦИПИ ПРАВОСУДДЯ ТА ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ

Марта Володимирівна Ваньчак — Sun, 31 May 2026 00:00:00 +0300

Вступ. В умовах стрімкого розвитку штучного інтелекту перед конституційним правом постає питання: де проходить межа між технологічною допомогою суду та небезпекою делегування правосуддя алгоритму? Штучний інтелект все активніше проникає у сферу правосуддя. Алгоритми допомагають юристам швидко опрацьовувати великі обсяги документів - це зручно та економить час. Контекстний пошук у базі даних Єдиного державного реєстру судових рішень за критерієм частоти згадування термінів «штучний інтелект» та «chat GPT» у судових рішеннях показав, що: за ключовим словосполученням «штучний інтелект» знайдено 949 судових документів; безпосередньо технологія «chat GPT» фігурує у 8 рішеннях. Майже тисяча згадок ШІ свідчить про сталу практику оперування цими поняттями. Постає необхідність визначення перспектив трансформації інституційного дизайну судової влади з метою позитивного впливу на верховенство права.

Мета. Метою дослідження є комплексне дослідження впливу конституційних принципів здійснення правосуддя на визначення меж допустимого використання систем штучного інтелекту у судовій діяльності, а також обґрунтування необхідності збереження людиноцентричного характеру правосуддя в умовах цифрової трансформації судової влади.

Матеріали і методи. Матеріалами дослідження є: 1) нормативно-правове забезпечення щодо регулювання використання штучного інтелекту під час здійснення правосуддя; 2) праці вітчизняних та зарубіжних авторів, що провадять свої науково-практичні дослідження щодо конституційних принципів правосуддя та аналізу, зокрема щодо регулювання використання штучного інтелекту під час здійснення правосуддя. Методологічну основу дослідження становить комплекс загальнонаукових та спеціальних юридичних методів, обраних відповідно до його мети та завдань. Завдяки діалектичному методу розглянуто трансформацію конституційних засад судочинства під впливом технологічного поступу. Формально-юридичний метод дозволив проаналізувати нормативний зміст конституційних принципів правосуддя та деонтологічних норм. Порівняльно-правовий метод застосовано для зіставлення вітчизняних підходів із актами правової системи ЄС та рекомендаціями міжнародних інституцій (ОЕСР, ЮНЕСКО, CEPEJ). За допомогою методу правового моделювання обґрунтовано перспективні напрями модернізації етичних кодексів правників у цифрову епоху.

Результати. Формування конституційно-правового підходу, спрямованого на забезпечення балансу між технологічною ефективністю судочинства та збереженням людського виміру правосуддя. Досліджено виклики та потенційні можливості цифровізації судочинства, що виникають у результаті взаємодії технологічних інновацій та конституційних принципів правосуддя. Обговорено, як вимоги статті 129 Конституції України, через практичне правозастосування та прецедентну практику Верховного Суду, формують правові запобіжники проти алгоритмічних ризиків, сприяючи захисту прав і свобод у цифрову епоху. Крім того, проаналізовано проблеми і виклики, які виникають, коли технологічні моделі функціонують за принципом «чорної скриньки» або використовуються без належного людського контролю.

Перспективи. У подальших наукових дослідженнях пропонується зосередити увагу на нормативному регулюванні меж використання штучного інтелекту в судах, імплементації європейського AI Act та оновленні кодексів етики для адвокатів і прокурорів. Це надасть змогу покращити захист конституційних засад судочинства, забезпечити належну правову процедуру та зберегти обов'язковий фаховий контроль людини над алгоритмами в цифрову епоху.

ГЕНДЕРНИЙ АСПЕКТ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ

Валерія Григорівна Долгоєр — Sun, 31 May 2026 00:00:00 +0300

Вступ. Сучасний розвиток системи публічного управління нерозривно пов’язаний із впровадженням принципів рівності, недискримінації та людиноцентричного підходу до формування й реалізації державної політики. Одним із ключових напрямів трансформації публічного управління виступає інтеграція гендерного підходу, що передбачає врахування потреб, інтересів і можливостей різних соціальних груп під час прийняття управлінських рішень. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю адаптації системи публічного управління до сучасних викликів, пов’язаних із забезпеченням фактичної рівності, подоланням дискримінації та створенням ефективних механізмів реагування на гендерно зумовлені проблеми.

Мета. Метою статті є комплексний аналіз гендерного аспекту публічного управління як складової сучасної системи належного врядування, дослідження механізмів інтеграції гендерного підходу у процеси формування та реалізації державної політики, а також визначення ролі гендерно орієнтованих інструментів управління у забезпеченні прав людини, досягненні фактичної рівності та підвищенні ефективності діяльності органів державної влади й місцевого самоврядування.

Матеріали і методи. У процесі дослідження використано комплекс загальнонаукових і спеціально-юридичних методів.

У результаті проведеного дослідження встановлено, що гендерно орієнтоване публічне управління є важливою складовою сучасної системи демократичного врядування та ефективним інструментом забезпечення рівності прав і можливостей для всіх категорій населення. Доведено, що інтеграція гендерного підходу у діяльність органів державної влади сприяє підвищенню якості управлінських рішень, більш ефективному використанню бюджетних ресурсів та забезпеченню адресності державної підтримки.

Результати. Гендерно-правова експертиза нормативно-правових актів виступає одним із найбільш ефективних інструментів інтеграції принципів рівності у процес нормотворення та дозволяє виявляти потенційні ризики дискримінації ще на етапі розроблення управлінських рішень. Визначено, що впровадження гендерно орієнтованого бюджетування сприяє підвищенню прозорості бюджетного процесу, забезпечує більш раціональний розподіл ресурсів та дозволяє враховувати потреби різних соціальних груп під час фінансування державних і місцевих програм.

Перспективи.Перспективними напрямами подальших досліджень є вдосконалення механізмів гендерного мейнстримінгу в системі публічного управління, розвиток методології оцінки гендерного впливу управлінських рішень, розширення практики гендерно орієнтованого бюджетування на місцевому рівні та формування ефективних механізмів участі жінок у процесах прийняття рішень. Особливо актуальним залишається дослідження гендерних аспектів післявоєнного відновлення України, зокрема у сферах зайнятості, соціального захисту, безпеки, охорони здоров’я та відбудови територіальних громад. Подальшого наукового осмислення потребують питання удосконалення міжвідомчої координації у сфері запобігання домашньому насильству, підвищення ефективності моніторингових механізмів та розроблення нових інструментів забезпечення фактичної рівності в умовах соціальних трансформацій і євроінтеграційних процесів.

ВЗАЄМОДІЯ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ ТА СЕКТОРУ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ УКРАЇНИ: ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНОЇ ПРАКТИКИ

Антон Віталійович Звєрєв — Sun, 31 May 2026 00:00:00 +0300

Вступ. В умовах повномасштабної збройної агресії проти України питання забезпечення національної безпеки набувають особливого значення. Ефективне реагування на сучасні загрози потребує належної координації діяльності правоохоронних органів та суб’єктів сектору безпеки і оборони України. Сучасні безпекові виклики характеризуються комплексністю та багатовекторністю, що зумовлює необхідність тісної міжвідомчої взаємодії під час виконання завдань із захисту державного суверенітету, територіальної цілісності, конституційного ладу та забезпечення правопорядку. Особливої актуальності набувають питання обміну інформацією, спільного планування заходів безпеки, документування воєнних злочинів, протидії диверсійній діяльності, кіберзагрозам та іншим посяганням на національну безпеку держави. За таких умов удосконалення механізмів взаємодії правоохоронних органів із суб’єктами сектору безпеки і оборони є одним із пріоритетних напрямів розвитку системи національної безпеки України.

Мета. Метою дослідження є комплексний аналіз нормативно-правових та організаційних засад взаємодії правоохоронних органів із суб’єктами сектору безпеки і оборони України, дослідження особливостей реалізації такої взаємодії в умовах воєнного стану, узагальнення сучасної практики міжвідомчого співробітництва та визначення перспектив удосконалення відповідних механізмів забезпечення національної безпеки.

Матеріали і методи. Матеріалами дослідження є: 1) Конституція України, Закон України «Про національну безпеку України», Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність», Закон України «Про Національну поліцію», Закон України «Про Службу безпеки України», інші нормативно-правові акти, що регулюють діяльність суб’єктів сектору безпеки і оборони; 2) наукові праці вітчизняних та зарубіжних учених з питань національної безпеки, правоохоронної діяльності та міжвідомчої взаємодії; 3) матеріали практичної діяльності правоохоронних органів та сектору безпеки і оборони України в умовах воєнного стану.

У процесі дослідження використано загальнонаукові та спеціальні методи наукового пізнання, зокрема метод аналізу та синтезу (для дослідження нормативно-правових засад взаємодії суб’єктів сектору безпеки і оборони), системно-структурний метод (для визначення місця правоохоронних органів у системі забезпечення національної безпеки), формально-юридичний метод (для аналізу чинного законодавства України), порівняльно-правовий метод (для дослідження окремих аспектів міжнародного досвіду міжвідомчої взаємодії), а також метод логічного узагальнення (для формулювання висновків і пропозицій).

Результати. У статті проаналізовано законодавчі та організаційні засади взаємодії правоохоронних органів і сектору безпеки та оборони України в сучасних умовах. Визначено, що ключову роль у забезпеченні міжвідомчої координації відіграють органи, які здійснюють правоохоронні функції, а також суб’єкти сектору безпеки і оборони, визначені Законом України «Про національну безпеку України». Розкрито основні напрями сучасної взаємодії, серед яких особливе значення мають інформаційний обмін, координація діяльності в умовах воєнного стану, спільне реагування на загрози національній безпеці, протидія злочинам проти основ національної безпеки, документування воєнних злочинів, забезпечення громадської безпеки на деокупованих територіях та впровадження цифрових технологій у діяльність відповідних органів.

Досліджено практичні приклади реалізації міжвідомчої взаємодії під час документування воєнних злочинів, виявлення колабораційної діяльності та забезпечення стабілізаційних заходів на звільнених територіях України. Особливу увагу приділено розвитку сучасних інформаційно-аналітичних систем, зокрема функціонуванню Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов’язаних та резервістів «Оберіг», який забезпечує інтеграцію інформаційних ресурсів різних державних органів та сприяє підвищенню ефективності управлінських рішень у сфері оборони.

Встановлено, що сучасна система взаємодії правоохоронних органів та сектору безпеки і оборони України характеризується поступовим переходом до комплексної моделі міжвідомчого співробітництва, заснованої на координації дій, оперативному обміні інформацією, спільному використанні інформаційно-аналітичних ресурсів та впровадженні цифрових технологій. Водночас зберігаються окремі проблеми, пов’язані з дублюванням повноважень окремих суб’єктів, недостатньою інтеграцією інформаційних систем та необхідністю подальшого вдосконалення нормативно-правового забезпечення міжвідомчої взаємодії.

Перспективи. Перспективними напрямами подальших наукових досліджень є розроблення ефективних механізмів цифрової координації діяльності правоохоронних органів та сектору безпеки і оборони, удосконалення правових засад інформаційного обміну між суб’єктами забезпечення національної безпеки, впровадження стандартів Європейського Союзу та НАТО у сфері міжвідомчої взаємодії, а також дослідження сучасних інформаційних технологій та інструментів штучного інтелекту для підвищення ефективності протидії загрозам національній безпеці України.

ПОГАШЕННЯ ПОДАТКОВОГО БОРГУ ПРИ ЛІКВІДАЦІЇ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ ПОЗА ПРОЦЕДУРАМИ БАНКРУТСТВА: ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТА ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ

Олександр Сергійович Макаревич — Sun, 31 May 2026 00:00:00 +0300

Вступ. Одним із пріоритетних завдань держави у сфері податкової політики є забезпечення повного та своєчасного надходження податків і зборів до бюджетів усіх рівнів. Ефективність реалізації цього завдання значною мірою залежить від належного правового регулювання механізмів погашення податкового боргу, зокрема у випадках припинення діяльності платників податків. Особливої актуальності набувають питання погашення податкового боргу при ліквідації юридичної особи поза процедурами банкрутства, оскільки саме на цьому етапі виникає необхідність забезпечення балансу між публічними інтересами держави щодо наповнення бюджету та приватними інтересами учасників цивільного обороту.

Метою статті є дослідження особливостей правового регулювання погашення податкового боргу при ліквідації платника податків, не пов’язаної з процедурами банкрутства, виявлення проблем правозастосування та формулювання пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства України.

Матеріали і методи. Методологічну основу дослідження становить аналіз положень національного законодавства, зокрема Податкового кодексу України, Цивільного кодексу України, Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань», а також інших нормативно-правових актів, що регулюють погашення податкового боргу юридичних осіб. В ході здійснення наукового пошуку використано широкий та різноманітний спектр загальнонаукових та спеціально-юридичних методів дослідження, зокрема методи аналізу та синтезу, системно-структурний, формально-юридичний, порівняльно-правовий та логіко-правовий методи.

Результати. У результаті дослідження виявлено колізії у застосуванні норм Податкового кодексу України та Цивільного кодексу України, що регулюють порядок погашення податкового боргу юридичної особи, яка перебуває у процедурі ліквідації, не пов'язаної з банкрутством. Встановлено, що відсутність належної узгодженості між положеннями податкового та цивільного законодавства зумовлює формування неоднорідної судової практики щодо реалізації майна платника податків, яке перебуває у податковій заставі, та порядку задоволення вимог контролюючих органів. Обґрунтовано, що погашення податкового боргу юридичної особи має здійснюватися ліквідаційною комісією в межах ліквідаційної процедури з дотриманням встановленої законодавством черговості задоволення вимог кредиторів, а також сформульовано пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання відповідних правовідносин.

Перспективи. Перспективи подальших наукових досліджень полягають у розробленні теоретичних і практичних засад удосконалення механізму погашення податкового боргу юридичних осіб, гармонізації положень Податкового кодексу України та Цивільного кодексу України, а також дослідженні особливостей реалізації податкової застави та відповідальності учасників ліквідаційної процедури в умовах подальшого реформування податкового законодавства України.

ІДЕЯ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ В КОНСТИТУЦІЙНИХ АКТАХ І ПРОЄКТАХ ПЕРІОДУ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917–1921 РР.

Галина Василівна Терела — Sun, 31 May 2026 00:00:00 +0300

Вступ. Стаття 1 Конституції України проголошує Україну правовою державою, а Преамбула посилається на багатовікову історію українського державотворення. Водночас комплексне порівняльно-правове дослідження закріплення ідеї правової держави в конституційних актах і проєктах періоду Української революції 1917–1921 рр. досі не здійснювалося.

Мета. Метою дослідження є системний аналіз повноти закріплення ознак правової держави в конституційних актах та проєктах періоду Української революції 1917–1921 рр. та з’ясування чинників, що впливали на повноту такого закріплення.

Матеріали і методи. Досліджено Універсали Центральної Ради, Конституцію УНР 1918 р., акти Гетьманату та Директорії, Тимчасовий основний закон ЗУНР та конституційні проєкти С. Дністрянського й О. Ейхельмана. Як аналітичну матрицю використано шість ознак правової держави, виокремлених на основі позицій вітчизняних та зарубіжних дослідників. Застосовано герменевтичний аналіз конституційних текстів, формально-догматичний, порівняльно-правовий та історико-правовий методи.

Результати. Встановлено, що конституційні акти демонструють неоднорідний, але прогресивний рух до правової державності. Конституція УНР 1918 р. найповніше закріпила ознаки правової держави серед ухвалених актів. Проєкти С. Дністрянського та О. Ейхельмана розвинули ці положення далі, зокрема передбачивши конституційний контроль та п’ятиланковий поділ влади. Рецепція ідеї правової держави не зводилася до механічного запозичення, а передбачала творче засвоєння в контексті національної правової культури.

Перспективи. Подальші дослідження можуть бути спрямовані на порівняльний аналіз конституційних актів Української революції з тогочасними конституційними актами європейських держав.

ПРОВОКАЦІЯ ЗЛОЧИНУ ЯК МЕЖА ДОПУСТИМОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ: ПРАВОВІ ТА ПРАКСЕОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ

Ігор Володимирович Цюприк — Sun, 31 May 2026 00:00:00 +0300

Вступ. Забезпечення ефективної протидії злочинності неможливе без використання сучасних механізмів виявлення, припинення та документування кримінальних правопорушень. Особливого значення у цьому контексті набувають негласні форми діяльності правоохоронних органів, які дозволяють отримувати доказову інформацію, зокрема, щодо латентних злочинів, вчинення яких характеризується високим рівнем конспірації.

Водночас розширення практики застосування негласних слідчих (розшукових) дій та інших оперативно-розшукових заходів актуалізує питання дотримання меж допустимого втручання держави у сферу прав і свобод людини. Однією з найбільш складних проблем у цій сфері залишається провокація кримінального правопорушення, оскільки її встановлення безпосередньо пов’язане з оцінкою законності способів отримання доказів, дотриманням принципу справедливого судового розгляду та визначенням допустимих меж діяльності правоохоронних органів під час документування злочинної діяльності. За таких умов дослідження правових та праксеологічних аспектів провокації набуває не лише наукового, а й вагомого практичного значення для подальшого розвитку кримінального процесуального законодавства та правозастосовної практики.

Метою статті є комплексний аналіз правової природи провокації кримінального правопорушення, дослідження критеріїв її відмежування від допустимих форм правоохоронної діяльності з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, визначення процесуальних наслідків встановлення факту провокації, а також обґрунтування напрямів удосконалення кримінального процесуального законодавства та правозастосовної практики у відповідній сфері.

Матеріали і методи. Нормативну основу дослідження становлять положення кримінального процесуального законодавства України, що регулюють проведення негласних слідчих (розшукових) дій та оперативно-розшукової діяльності. Емпіричну основу складають рішення Європейського суду з прав людини та практика Касаційного кримінального суду Верховного Суду щодо оцінки доводів про провокацію і допустимості доказів, отриманих під час негласної діяльності.

У дослідженні використано комплекс загальнонаукових і спеціально-юридичних методів. За допомогою діалектичного методу розкрито правову природу провокації та закономірності її розвитку. Формально-юридичний метод застосовано для аналізу нормативного регулювання та виявлення його недоліків. Системно-структурний метод використано для визначення місця інституту провокації у механізмі доказування та системі гарантій права на справедливий суд. Порівняльно-правовий метод дозволив зіставити положення національного законодавства зі стандартами Європейського суду з прав людини. Метод узагальнення використано для формулювання пропозицій щодо вдосконалення законодавства та правозастосовної практики.

Результати. У статті розкрито зміст провокації як правового явища, визначено її основні ознаки та критерії відмежування від правомірної діяльності правоохоронних органів під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій та інших форм документування кримінальних правопорушень. Досліджено підходи Європейського суду з прав людини до встановлення матеріального і процесуального аспектів провокації та особливості їх застосування у практиці національних судів. Проаналізовано порядок перевірки доводів про провокацію, критерії оцінки допустимості отриманих доказів і процесуальні наслідки встановлення факту провокації у кримінальному провадженні.

Перспективи подальших досліджень. Обґрунтовано необхідність подальшого розвитку доктринальних підходів до розуміння провокації з урахуванням сучасних тенденцій розвитку кримінального процесуального права. Перспективним напрямом є дослідження не лише активного підбурювання, а й більш складних форм впливу правоохоронних органів на формування кримінально-протиправної поведінки особи. Подальшого наукового опрацювання також потребують питання нормативного закріплення критеріїв провокації, удосконалення судового контролю за проведенням негласних слідчих (розшукових) дій та подальшої імплементації стандартів Європейського суду з прав людини у національне кримінальне процесуальне законодавство і правозастосовну практику.

МЕДІАЦІЯ ЯК АЛЬТЕРНАТИВНИЙ СПОСІБ ВИРІШЕННЯ СПОРІВ: ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ

Юрій Германович Лаврентьєв, Юлія Олегівна Балабан, Олексій Миколайович Пайда — Sun, 31 May 2026 00:00:00 +0300

Вступ. Сучасний розвиток правової системи України характеризується пошуком ефективних механізмів забезпечення доступу до правосуддя, здатних доповнити традиційне судове провадження більш гнучкими та конструктивними способами врегулювання конфліктів. Зростання кількості правових спорів, перевантаженість судової системи, необхідність скорочення строків їх розгляду та збереження партнерських і соціальних відносин між сторонами зумовлюють підвищений інтерес до альтернативних способів вирішення спорів. Одним із найбільш ефективних інструментів альтернативного врегулювання конфліктів є медіація, яка ґрунтується на принципах добровільності, конфіденційності, нейтральності медіатора та самостійності сторін у прийнятті взаємоприйнятного рішення. В умовах європейської інтеграції України та реформування національної системи правосуддя особливої актуальності набуває дослідження сучасного стану розвитку інституту медіації, його правового регулювання, практики застосування та перспектив подальшого впровадження.

Мета. Метою дослідження є розкриття сутності медіації як альтернативного способу вирішення спорів, визначення її теоретичних засад, основних принципів і переваг порівняно із судовим розглядом, аналіз сучасного стану розвитку інституту медіації в Україні, виявлення основних бар’єрів її практичного застосування та обґрунтування перспектив подальшого розвитку.

Матеріали і методи. Матеріалами дослідження стали положення Закону України «Про медіацію», інші нормативно-правові акти, наукові праці українських учених у сфері альтернативного вирішення спорів, а також інформаційні матеріали професійних організацій медіаторів. У процесі дослідження використано загальнонаукові та спеціально-юридичні методи пізнання, зокрема методи аналізу і синтезу, теоретичного узагальнення, системного та порівняльно-правового аналізу, формально-юридичний метод, а також метод логічного узагальнення результатів для формулювання висновків.

Результати. У статті розкрито правову природу медіації як альтернативного способу вирішення спорів, визначено її основні принципи, характерні ознаки та особливості правового регулювання в Україні. Проаналізовано переваги й недоліки медіації порівняно із судовим розглядом, досліджено правовий статус медіатора, роль професійних об’єднань у розвитку медіаційної практики та сучасний стан інституційного становлення медіації в Україні. Узагальнено основні соціальні, інституційні, професійні, культурні та організаційні бар’єри, що стримують поширення медіації, а також визначено перспективні напрями її розвитку, пов’язані з удосконаленням законодавчого регулювання, інтеграцією медіації у судову практику, підвищенням професійної підготовки медіаторів і формуванням культури мирного врегулювання конфліктів.

Перспективи. Подальші наукові дослідження доцільно спрямувати на вдосконалення механізмів інтеграції медіації у діяльність судової системи, розвиток присудової медіації, уніфікацію професійних стандартів підготовки медіаторів, дослідження зарубіжного досвіду застосування медіації та розроблення ефективних механізмів популяризації альтернативних способів вирішення спорів серед населення. Це сприятиме підвищенню ефективності функціонування інституту медіації, розширенню доступу до правосуддя та гуманізації правових відносин в Україні.

МУНІЦИПАЛЬНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ ЛЮДИНИ (ОСОБИ): ДО УСВІДОМЛЕННЯ І РОЗУМІННЯ ФЕНОМЕНОЛОГІЇ

Sun, 31 May 2026 00:00:00 +0300

У статті здійснено комплексне дослідження нової феноменології (концепту) конституційного та муніципального права «муніципальний суверенітет людини (особи)» у контексті її усвідомлення і розуміння. Проаналізовано концептуальні підходи до розуміння профільної феноменології у західній та вітчизняній науці муніципального права, її роль і значення в становленні, розвитку і вдосконаленні правового статусу людини (особи) в межах локальної демократії, що здійснюється у формі місцевого самоврядування, в межах територіальної локальної людської спільноти (територіальної громади) в філософському стані повсякденності.

Досліджено еволюцію феноменології (концепту) «муніципальний суверенітет людини (особи)» та її трансформацію в період воєнного часу та післявоєнного відновлення.

У межах дослідження здійснено характеристику основних рис та ознак профільної феноменології, проведений її порівняльний аналіз з феноменологією державного суверенітету, визначені органічні зв’язки та відмінності між цими важливими ознаками публічної влади – публічної державної та публічної самоврядної (муніципальної) влади, зроблений висновок про взаємну детермінованість їх існування, функціонування та розвитку.

Встановлено, що управлінська і нормативна продуктивність концепту «муніципальний суверенітет людини (особистості) вимірюється цілком конкретними змінами в управлінні та житті територіальної громади, а саме: розвитком прямої (безпосередньої) демократії; підвищенням якості рішень; розвитком соціального капіталу та довіри в спільноті; її економічною самодостатністю. Також констатується, що продуктивність муніципального суверенітету людини (особистості) полягає в тому, що він перетворює абстрактну «демократію» на щоденний, відчутний практичний інструмент покращення життя кожного з жителів-членів громади.

Стверджується, що стратегічний вплив на формування муніципального суверенітету людини (особистості) здійснюють юридичні інструменти захисту прав людини на рівні та в межах територіальної громади, за допомогою яких її жителі-члени спільноти можуть реально впливати на рішення місцевої влади. При цьому, цінність зазначених юридичних інструментів міститься в тому, що вони дають жителям-членам територіальної громади законне право діяти, ба більше, практичні приклади реалізації такої діяльності яскраво показують, як ці права людини, а також її груп та асоціацій працюють у реальному житті.

Аргументовано, що муніципальний суверенітет людини (особистості) – це не просто юридичний термін, це перехід від культури скарг до локальних органів публічної влади до культури дії в індивідуальних, індивідуально-групових та індивідуально-колективних інтересах. Отже, закони держави надають жителям-членам територіальної громади у руки інструменти (ініціативи, петиції, слухання), а практичні кейси доводять: коли вони усвідомлюють себе господарями своєї громади, вони стають сильнішими за будь-якого забудовника чи недоброчесного чиновника.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ПІДТВЕРДЖЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА МАЙНО, ВТРАЧЕНЕ ВНАСЛІДОК БОЙОВИХ ДІЙ

Валерій Станіславович Говоров — Sun, 31 May 2026 00:00:00 +0300

Вступ. В даній статті досліджено адміністративно-правові проблеми підтвердження права власності на майно, яке було втрачене чи знищене внаслідок бойових дій в Україні під час повномасштабного вторгнення. Здійснено аналіз особливостей адміністративних процедур, як варто здійснити задля встановлення та підтвердження права власності на майно під час дії правового режиму воєнного стану, а також нормативно-правового регулювання, що регламентує порядок фіксації, обліку та підтвердження фактів такої втрати чи знищення майна.

Мета. Метою роботи є дослідження основних проблемах, пов'язаних з відсутністю правовстановлюючих документів, неможливістю доступу до державних реєстрів, знищенням архівів, тимчасовою окупацією окремих територій, а також зумовленою необхідністю використання альтернативних засобів доказування права власності на нерухоме майно.

Матеріали і методи. Дослідження базується на аналізі наукових досліджень проблем підтвердження права власності на майно, в тому числі й втраченого внаслідок бойових дій та положень відповідної нормативної бази. Методологічну основу складають загальнонаукові та спеціальні методи: порівняльно-правовий та метод аналізу.

Результати. В ході дослідження здійснено аналіз повноважень органів публічної влади, до компетенції яких відноситься встановлення юридично значущих фактів, взаємодії адміністративних та судових механізмів захисту права власності, в тому числі ролі цифрових державних реєстрів та електронних сервісів задля забезпечення ефективності відповідних процедур. Також увага приділена необхідності удосконалення адміністративно-правових механізмів підтвердження права власності на нерухоме майно шляхом викладення ширшого переліку допустимих доказів, узагальнення адміністративних процедур, забезпечення міжвідомчої інформаційної взаємодії та нормативного закріплення спеціальних процедур для тих осіб, які втратили правовстановлюючі документи на нерухоме внаслідок збройної агресії проти України.

Перспективи. Подальші наукові дослідження будуть слугувати своєрідним фундаментом для законодавчого врегулювання тверджень, що ефективність функціонування механізмів, які підтверджують права власності на нерухоме майно, яке втрачене чи знищене внаслідок бойових дій, є самостійною необхідною передумовою задля реалізації конституційних гарантій громадян держави на право власності, рушійною силою задля забезпечення доступу до механізмів компенсації завданої шкоди та відновлення порушених майнових прав громадян.

ПРОВЕДЕННЯ ОКРЕМИХ НСРД ПІД ЧАС РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ ОРГАНІЗОВАНИМИ ЗЛОЧИННИМИ ГРУПАМИ ІЗ ЗАСТОСУВАННЯМ БПЛА

Андрій Миколайович Мельник — Sun, 31 May 2026 00:00:00 +0300

У статті досліджується проблематика проведення негласних слідчих (розшукових) дій під час розслідування кримінальних правопорушень, вчинених організованими злочинними групами із застосуванням безпілотних літальних апаратів (БПЛА). Стрімке поширення дронів як інструменту логістичного забезпечення злочинної діяльності (контрабанда, доставляння заборонених предметів до установ виконання покарань, контрспостереження за правоохоронними органами) зумовлює необхідність вироблення спеціалізованих тактичних підходів до застосування НСРД у цій категорії проваджень, що суттєво відрізняються від традиційних алгоритмів документування злочинів організованих груп.

Мета. Метою статті є визначення правових, організаційних і тактичних особливостей проведення окремих негласних слідчих (розшукових) дій під час розслідування кримінальних правопорушень, пов'язаних із застосуванням БПЛА організованими злочинними групами, а також обґрунтування напрямів удосконалення практики їх застосування з урахуванням специфіки безпілотника як об'єкта спостереження, фіксації та подальшого дослідження.

Матеріали і методи. Матеріалами дослідження слугували норми Кримінального процесуального кодексу України, законодавства у сфері оперативно-розшукової діяльності, відомчі нормативно-правові акти, наукові праці вітчизняних і зарубіжних учених, а також узагальнені матеріали практики діяльності слідчих та оперативних підрозділів правоохоронних органів. Методологічну основу дослідження становлять: діалектичний метод наукового пізнання, формально-юридичний, системно-структурний, логіко-нормативний, порівняльно-правовий методи, а також методи аналізу, синтезу, узагальнення та моделювання, що дало змогу комплексно дослідити правову природу, процесуальні умови та тактичні аспекти проведення негласних слідчих (розшукових) дій у кримінальних провадженнях зазначеної категорії.

Результати. У результаті дослідження проаналізовано особливості застосування таких негласних слідчих (розшукових) дій, як спостереження за особою, річчю або місцем, установлення місцеперебування радіоелектронного засобу, аудіо- та відеоконтроль місця, зняття інформації з електронних інформаційних систем БПЛА, контроль за вчиненням злочину та негласне отримання зразків для порівняльного дослідження стосовно вилучених безпілотників. Визначено основні ризики, що впливають на допустимість і належність доказів, зокрема волатильність цифрових слідів безпілотника, ризик дистанційного знищення даних, а також складнощі ідентифікації оператора дрона в межах організованої групи.

Перспективи. Перспективним напрямом подальших наукових досліджень є поглиблене вивчення та адаптація зарубіжного досвіду цифрової криміналістики безпілотників, розроблення уніфікованих тактичних алгоритмів проведення НСРД щодо злочинів, вчинених із застосуванням БПЛА.

ВЗАЄМОДІЯ ОРГАНІВ НПУ З ІНШИМИ СУБ’ЄКТАМИ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ У МІСЦЯХ ВЕДЕННЯ АКТИВНИХ БОЙОВИХ ДІЙ

Анатолій Миколайович Нагорний — Sun, 31 May 2026 00:00:00 +0300

Вступ. У статті досліджено адміністративно-правові засади взаємодії органів Національної поліції України (далі – НПУ) з іншими суб'єктами досудового розслідування у місцях ведення активних бойових дій. Обґрунтовано, що особливий режим кримінального провадження, запроваджений статтею 615 Кримінального процесуального кодексу України, створив нормативні передумови для гнучкого розподілу підслідності та повноважень між НПУ, органами прокуратури, Службою безпеки України та Державним бюро розслідувань, однак процедурна деталізація такої взаємодії залишається недостатньою.

Мета. Метою дослідження є визначення перспективних напрямів удосконалення адміністративно-правового регулювання взаємодії органів НПУ з іншими суб'єктами досудового розслідування (прокуратурою, СБУ, ДБР, Збройними Силами України, Національною гвардією України, ДСНС, міжнародними органами) у місцях ведення активних бойових дій.

Матеріали і методи. Матеріалами дослідження є законодавство та нормативно-правові акти України щодо кримінального провадження в умовах воєнного стану, відомчі акти МВС та Національної поліції України, документи міжнародних інституцій (Міжнародного кримінального суду, Дорадчої групи з розслідування воєнних злочинів), а також наукові праці українських дослідників. Застосовано методи аналізу та синтезу, формально-юридичний, порівняльно-правовий, системно-структурний методи та логічне узагальнення.

Результати. Виявлено ключові проблемні напрями взаємодії: недосконалість правового регулювання формування та керівництва слідчо-оперативними групами; відсутність уніфікованого порядку обміну інформацією між НПУ і військовим командуванням; недостатня деталізація механізмів розмежування підслідності між НПУ, СБУ та ДБР; неузгодженість національних стандартів фіксації доказів воєнних злочинів зі стандартами міжнародних судових інституцій; відсутність протоколу тимчасового зберігання матеріалів провадження за відсутності доступу до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

Перспективи. Подальші дослідження доцільно зосередити на деталізації механізмів взаємодії НПУ з Дорадчою групою з розслідування воєнних злочинів та вивченні зарубіжного досвіду міжвідомчої координації в умовах збройного конфлікту.