ВІДСТУП ВІД ВИСНОВКІВ ВЕРХОВНОГО СУДУ ПРО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА: ПІДСТАВИ ТА НАСЛІДКИ

Анотація

Вступ. Стабільність судової практики є одним із ключових елементів правової визначеності, однак вона не може означати абсолютної незмінності сформованих Верховним Судом підходів до застосування норм права. Зміна нормативного регулювання, розвиток праворозуміння, виявлення внутрішніх недоліків попередньої інтерпретації або виникнення нових стандартів захисту прав людини можуть обумовлювати необхідність перегляду раніше сформованого правового висновку. Водночас відступ від висновку щодо застосування норми права створює особливий ризик для передбачуваності правозастосування, оскільки фактично змінює орієнтир, на який до цього часу могли розраховувати суди та учасники правовідносин. Тому визначальним є не лише встановлення можливих підстав відступу, а й з’ясування його юридичної природи, відмежування від уточнення, конкретизації та незастосування попереднього висновку, встановлення стандарту аргументації та наслідків зміни усталеної судової позиції.

Мета. Метою статті є комплексне дослідження відступу від висновків Верховного Суду щодо застосування норм права як особливого механізму розвитку судової практики, визначення його допустимих підстав, критеріїв аргументаційної достатності, відмежування від суміжних форм розвитку судового тлумачення та встановлення правових і процесуальних наслідків формування нового правового підходу.

Матеріали і методи. Нормативною основою дослідження є Конституція України, Закон України «Про судоустрій і статус суддів», Цивільний процесуальний кодекс України та інші процесуальні кодекси в частині регулювання механізмів забезпечення єдності судової практики. Емпіричну основу становлять постанови Великої Палати Верховного Суду, палат і об’єднаних палат касаційних судів у складі Верховного Суду, а також практика Європейського суду з прав людини щодо юридичної визначеності, передбачуваності та послідовності судової практики. Методологічну основу становлять формально-догматичний, системно-структурний, функціональний, порівняльно-правовий та інтерпретаційний методи. Метод правового моделювання використано для формування послідовного алгоритму оцінювання допустимості відступу.

Результати. Обґрунтовано, що відступ від висновку щодо застосування норми права не повинен ототожнюватися з будь-якою відмінністю нового судового рішення від попередньої практики. Відступ має місце тоді, коли раніше сформована інтерпретаційна модель повністю або у визначеній частині замінюється іншим підходом, несумісним із подальшим застосуванням попереднього правила до подібних правовідносин. Запропоновано розмежовувати власне відступ, уточнення, конкретизацію, обмеження сфери застосування попередньої позиції та незастосування висновку внаслідок неподібності правовідносин.

Обґрунтовано концепцію аргументаційного тягаря відступу, відповідно до якої суб’єкт, який ставить питання про зміну усталеної позиції, має обґрунтувати: існування релевантного попереднього висновку; подібність правовідносин; істотний дефект або об’єктивну втрату актуальності попередньої інтерпретації; неможливість усунення проблеми шляхом менш інтенсивної форми розвитку практики; юридичну перевагу нового підходу.

Встановлено, що відступ не скасовує судового рішення, у якому було сформульовано попередню позицію, а змінює її інтерпретаційне значення для майбутнього правозастосування. Попередній висновок перестає бути актуальним орієнтиром лише тією мірою, якою він несумісний із новим правовим підходом.

Перспективи. Перспективним є подальше нормативне та методологічне впорядкування інституту відступу, зокрема розроблення єдиного алгоритму його мотивування, диференціація статусів правових висновків залежно від подальшого розвитку практики та створення офіційного інформаційного механізму встановлення актуальності правових позицій Верховного Суду.